Ремонт будинку повертає українській родині надію після року потрясінь

Зараз Катерині Гуменній 84 роки, вона була ще дитиною, коли війна вперше перевернула її життя в Озерщині, маленькому селі, розташованому серед великих сільськогосподарських рівнин за годину їзди на захід від столиці України Києва. Її батько загинув під час Другої світової війни, тому мати залишилася одна виховувати Катерину та її братів і сестер.

---

«Тепер інша війна», — сказала Катерина тремтячим від віку та емоцій голосом. «Ми не можемо цього зрозуміти».
[video width="1280" height="720" mp4="https://www.unhcr.org/ua/wp-content/uploads/sites/38/2023/02/House-repa…"][/video]
Через рік після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, яке розпочалось 24 лютого 2022 року, третина населення змушена була залишити свої домівки, а 17,6 мільйона людей всередині країни потребують термінової гуманітарної допомоги. Через бойові дії, які все ще точаться на сході та півдні, а також масштабні руйнування будинків та інфраструктури далеко за їх межами, потреби мільйонів людей зараз більше, ніж будь-коли.
За кілька днів після вторгнення Катерина та її родина почули віддалену стрілянину, вибухи та гуркіт літаків, що летять дуже низько. Через тиждень, бойові дії досягли їхнього порогу. Катерина та її чоловік Іван були змушені сховатися у підвалі свого сараю разом із 51-річною донькою Оленою та її чоловіком, які живуть у їхньому будинку.
«Був важкий бій. Було чути, як стріляли на краю села», – розповіла Олена. «Ми весь час ховалися в підвалі – було дуже страшно».
Онучки Катерини Світлана та Оксана, які жили неподалік і були на той час вагітні, втекли до Коломиї на заході України перед найтяжчими боями. Олена та її чоловік залишалися з батьками і вмовляли їх поїхати, але оскільки не було кому подбати про дійну корову та інших тварин, Катерина та Іван відмовилися їхати.
Вони сказали: «Ми не підемо», – розповідає Олена про свою маму. «Було дуже страшно залишатись, тому що будинки навколо вже горіли».
Нарешті Катерину та Івана переконали поїхати українські Збройні сили, які попередили, що залишатися на місці надто небезпечно. Сусід, який попри ризики залишився в селі, запропонував опікуватися їхньою худобою.

Коли сім’я повернулася через кілька тижнів після завершення бойових дій, вони знайшли купи уламків і десятки згорілих будівель на місці, де колись стояли будинки.
На щастя, будинок Катерини ще стояв, і їхня корова вціліла, але сад був усіяний воронками, а від вибухів сильно постраждали їхня оселя та господарські будівлі. «Вікна, дах були пошкоджені, все було розбито – всі гаражі, дровники – все було розкидано», – розповіла Олена. «Залишилося кілька кімнат, де можна було зупинитися».
Онучці Катерини Світлані не пощастило. У будинок, який чоловік нещодавно побудував для молодої сім’ї, потрапило два снаряди, запущені із сусіднього села, повністю знищивши його так, що він не підлягав ремонту.
Стоячи на бетонному фундаменті, де колись стояв їхній будинок, 29-річна Світлана описала почуття втрати, побачивши свій будинок у руїнах.
«Мій чоловік сказав: «Ти лише подумай, я сам побудував, а тепер маю розбирати», — не стримуючи сліз розповідає Світлана. «Ми ніколи не думали, що нам доведеться побудувати два будинки за все життя».
Оскільки Світлана та її сім’я залишилися без даху над головою, чотири покоління сім’ї Гуменних живуть у домі Катерини – молодший, Матвій, правнук Катерини та син Світлани, народився лише через кілька тижнів після того, як будинок його батьків був зруйнований.
Протягом теплих весняних і літніх місяців родина максимально використовувала ситуацію, тіснилась у небагатьох житлових кімнатах, закривала розбиті вікна поліетиленовою плівкою, заповнювала воронки в саду та розчищала купи сміття. Але з наближенням осені та наближенням холодів, вони дедалі більше хвилювалися через зяючі діри в даху та стінах.
Саме тоді в справу втрутилися УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біженців та його партнери.
Завдяки фінансуванню, наданому Європейським Союзом, УВКБ ООН найняло місцевих підрядників для виконання основних ремонтних робіт, ремонту даху та заміни вибитих вікон і дверей.
Разом зі своєю мережею українських партнерів УВКБ ООН наразі змогло допомогти понад 4,3 мільйонам людей усередині країни, включаючи внутрішньо переміщених осіб та постраждалих від війни громад. Але з огляду на те, що війна, ще триває, все більше цивільного населення страждає, необхідна посилена підтримка, щоб врятувати життя та підтримати зусилля з відновлення, де це можливо.

"З війною все змінилося"

Після завершення ремонту у вересні минулого року будинок Гуменних знову став їх святинею.
«Все добре. Ми всі живемо разом, і я навіть менше переживаю, тому що всі поруч», – розповіла Олена. «Ми вдячні, що нам допомагали з різних країн».
«З війною все змінилося. Знову все почалося з нуля», – продовжила вона. «Я б хотіла, щоб закінчилася війна і настав мир, щоб ми перемогли. Щоб ми почали жити, будувати плани».
Згодом Світлана отримала гарну новину: після оцінки УВКБ ООН надасть будівельні матеріали для відновлення їхнього будинку.
«Це допоможе нам швидше відбудувати дім», — сказала вона, додавши: «Новий будинок буде трохи меншим за розміром, тому що все дорожче, ніж тоді, коли ми починали».
Поки чоловік займається будівництвом, Світлана робить важливі зміни в екстер’єрі. Вона посадила молоді саджанці в задній частині саду, звідки відкривається вид на низьку рівнину, звідки були випущені снаряди, що зруйнували їхній будинок.
«Дерева в саду ростуть, і ми будемо садити їх ще більше, щоб оточити наш будинок рослинами, щоб ніхто не бачив його здалеку».