27 років вдалині від дому

Максим іммігрував до України з Конго в 1991 році. Невдовзі після того розпочалась Друга Конґолезька війна і для нього стало небезпечним повертатися додому. Послухавшись порад своїх друзів, він подався на отримання статусу біженця в Україні. Він планував скоро повернутися до своєї сім’ї, але цьому так і не судилося трапитись. Лише після 27 років Максим зміг отримати українське громадянство.
Перші роки Максима в Україні були найскладнішими. Спочатку він отримував невелику стипендію від уряду своєї держави, але після того як розпочалася війна, фінансування припинилося. Без грошей, без роботи, здавалося б, що маленька Полтава – не місце для історії успіху біженця.

«Були часи, коли мені не вистачало грошей навіть на хліб. Я був наляканим та невпевненим у своєму майбутньому. Але не було навіть і питання, щоб повернутися додому. Це було б набагато небезпечніше, тож я приклав усі зусилля, щоб стати на ноги», - каже Максим.

«Якщо будеш себе погано вести, цей чоловік тебе з’їсть»

Ще більшим випробуванням для Максима були культурні розбіжності. До нього часто підходили поліцейські або незнайомці на вулиці. Інколи він чув, як дорослі розповідають дітям страшилки про нього, щоб залякати їх. Але почуття гумору та комунікабельність завжди ставали Максиму в нагоді у незручних ситуаціях. «Якось до мене наблизився незнайомець, показав світлину, на якій були зображені африканські хлопці і запитав мене, чи знаю я їх. Тоді, я дістав телефон, знайшов фото своїх українських колег і запитав, чи ВІН знає їх. «Добре, зрозумів», відповів чоловік і пішов геть».
Максим старанно навчався в Полтавському державному сільськогосподарському інституті (зараз - Полтавська державна аграрна академія) близько 7 років. Урешті-решт він став вільно володіти місцевою мовою завдяки тому, що жив з українським студентом у гуртожитку. «Коли я вперше приїхав в Україну, я зовсім не знав мови, але зараз я почуваюся набагато впевненіше. Університет зробив дуже правильно – мене розмістили в гуртожитку із українським хлопцем, який вчив французьку. Вже за місяць ми могли комунікувати на побутовому рівні! Це була класна ідея!»

«Я почуваюся громадянином світу»

Зараз Максиму 53 роки. Він працює ветеринаром та гідом у полтавському контактному зоопарку «Бабусин дворик». До цього він працював барменом 10 років, і нарешті щасливий займатися справою, яка йому ближче до душі. Максиму подобається бути серед природи, де африканські страуси, камерунські кози, поні, мавпи, лемури, лебеді, качки та інші тварини живуть в мирі та гармонії. Кожного ранку він прибирає їхні вольєри, перевіряє стан здоров’я та годує. А весь день присвячує екскурсійним турам, слідкує за порядком у зоопарку, та є найулюбленішим членом команди.

«Максим дуже надихає! Він добре знається на своїй справі», - каже співробітниця Ліда. «Колеги часто радяться щодо діагнозів або методів лікування тваринок. А відвідувачі? Вони обожнюють його! Часто просять зробити селфі».

«Церква замінила мого батька і мою сім’ю»

Окрім роботи в зоопарку, Максим вже 10 років служить у протестантській Новоапостольській церкві. Релігія виявилася місточком в українське суспільство для Максима, створивши позитивне і міцне відчуття приналежності. «Церква замінила мого батька і мою сім’ю. Я ніколи не був дуже релігійним. Але тут я почуваюся сильнішим і захищеним, коли проводжу час зі своїми братами і сестрами, коли ми ділимо свої радощі і біди, підтримуємо один одного. Я знаю, що Бог зі мною, Він не залишить мене одного», - розповідає Максим.

Хоча церква стала для Максима новою сім’єю, він дуже сумує за своєю матір’ю. Зараз, маючи український паспорт, він сподівається одного дня відвідати її в Конґо. «Мені дуже шкода своєї мами, ми не бачилися вже близько 30 років. Не існує слів, щоб виразити ці почуття. Я б не побажав такого жодній матері», - каже він. «Мені знадобилося 27 років, щоб стати громадянином України – я майже втратив надію».

«Тато, чому всі дивляться на мене?» - «Тому що ти красуня, моя люба»

В Україні Максим зустрів свою дружину. Разом вони вже 19 років і мають 18-річну доньку Ніколь. Інтеграція дівчини була значно легшою, ніж її батька, але, звичайно, не без викликів. Ще будучи дитиною, вона помічала, що інші дітлахи можуть лякатися її батька. Хлопчики починали плакати, і вона брала ситуацію під свій контроль: «Не бійся, це мій тато, він дуже добрий». Вона ніколи не почувалася іншою, але помічала нав’язливу увагу незнайомців. Максим заохочує її відвідувати курси, гуртки та більше спілкуватися з місцевими, щоб зруйнувати стіну непорозуміння та упереджень.

В Агентстві ООН у справах біженців (УВКБ ООН) програми інтеграції допомагають біженцям ставати важливою частиною суспільства. Разом із партнерськими організаціями, УВКБ ООН проводить ряд активностей, мовних курсів і жіночих клубів, де біженці, ВПО та місцеві громади можуть зустрічатися та дізнатися більше один про одного.
УВКБ ООН також надає гранти самозабезпечення та професійні курси. Це не тільки вирішує питання працевлаштування, а також сприяє старту власного бізнесу, який робить внесок у розвиток економіки, будує міцні стосунки з місцевими і надає послуги приймаючим громадам.

Отримання необхідної документації є першим кроком до інтеграції. «Документування є одним із найважливіших шляхів у сприянні соціально-економічній інтеграції біженців», - коментує Лілія Гузеєва, асистентка з правових питань УВКБ ООН. «Ми надаємо супровід у доступі до державних програм підтримки і медичних послуг, але незадокументовані шукачі притулку зовсім не можуть мати до них доступу. Саме тому важливо співпрацювати з місцевою владою, щоб забезпечити швидкий та надійний процес документації – і тільки після цього ми можемо говорити про подальші програми інтеграції».
Окрім того, важливо сприяти зарахуванню дітей із сімей біженців у школи та дитсадки. Тоді жінки можуть працювати і займатися власним невеличким бізнесом, поки їх діти отримують освіту. Інколи наші спеціалісти отримують скарги на прояви ксенофобії у школах, тож іншою важливою частиною роботи УВКБ ООН є надання відповідних культурних тренінгів для вчителів.

Кожні два роки УВКБ ООН проводить оцінку потреб біженців, щоб зрозуміти їхні проблеми та ймовірні ризики у сфері захисту. Цього року ми опитали біженців, які інтегрувалися на місцях без допомоги УВКБ ООН. У нашій дискусії вони відзначили правовий статус, хороші мовні навички, розвиток професійних навичок і наполегливість у встановлені соціальних і ділових контактів як основні чинники їхнього успіху. Більше інформації про Спільну оцінку потреб ви можете знайти тут.