«Добре бачить лише серце»

«Я мав порушення зору з дитинства. Мої батьки спочатку не знали, тому що я ніколи не спотикався і не говорив їм, що погано бачу. Я просто відчував, як зробити наступний крок. Напевне, це моя інтуїція. Я завжди сприймав світ, чуючи та відчуваючи», – каже 52-річний Володимир. Разом із дружиною Анною та її літніми батьками він мешкає в маленькому селі Чаруків на Волині після вимушеного переміщення з рідного Курахового на Донеччині на початку повномасштабного російського вторгнення.

Їхній шлях до безпеки був важким. Сім’я вирішила поїхати, оскільки лінія фронту ставала дедалі ближчою. «Ми посадили картоплю у вівторок, а поїхали в середу. Наші батьки відмовлялися їхати, а невдовзі мати Анни захворіла. Я намагався сам її вилікувати, тому що всі лікарі поїхали. Крім того, вона має вади слуху, і ми боялися, що вона не чутиме вибухів. То ж зрештою вирішили їхати тільки разом», – згадує Володимир.

Їм знадобилося три дні, щоб дістатися до безпечних територій на заході України, і відтоді сім’я намагається почати нове життя в приймаючій громаді. Пристрасть до мистецтва допомогла йому знайти новий сенс життя під час переміщення. Невеликий будиночок, де живуть Володимир і Анна, перетворився на майстерню, у якій він створює картини, багато з яких втілюють боротьбу і стійкість українського народу.

Мистецтво допомогло Володимиру знайтисенс життя в новій громаді. © УВКБ ООН/Марта Кочерга

© УВКБ ООН/Марта Кочерга

Володимир завжди захоплювався живописом, попри вади зору. У дитинстві він малював маленькі ескізи, розважаючи своїх однокласників, і після закінчення школи мріяв вступити до художньої школи, але не зміг скласти іспити через інвалідність. Понад 30 років Володимир працював масажистом. Допомагаючи людям зцілитися, він ніколи не переставав малювати, вважаючи, що його роботи також мають цілющу силу.

Дружина Володимира Анна завжди була його найвідданішою прихильницею. Саме вона звернулася до громадських груп і опублікувала в інтернеті деякі роботи чоловіка, пропонуючи організувати виставку. Відтоді на Волині та сусідній Львівщині було організовано кілька експозицій, і Володимир став певною мірою знаменитістю у своєму селі. Продаючи картини, йому також вдалося зібрати 70 000 гривень (понад 1 800 доларів), щоби пожертвувати на благодійний проєкт.

У новій громаді Володимир із задоволенням ділиться з людьми своїм особливим даром – влаштовує майстер-класи для дітей під час виставок, а також тісно співпрацював з дітьми, щоб розмалювати автобусну зупинку в сусідній громаді міста Колодеже:

«Я працював над цією ініціативою три-чотири дні, оскільки мені довелося розмалювати 3,5 метра стіни. Одні діти приносили воду, інші брали до рук пензлики і допомагали малювати. Місцева школа розташована на протилежному боці. Тому кожен день діти бачитимуть цю красу. Люди із села кажуть, що пишаються цією зупинкою. Було б непогано так розписати всю Україну, щоб люди милуватися автобусними зупинками, коли проїжджатимуть повз».

Володимир навчає дітей малювання та допоміг прикрасити автобусну зупинку в місцевій громаді. © УВКБ ООН/Марта Кочерга

© УВКБ ООН/Марта Кочерга

© УВКБ ООН/Марта Кочерга

У рамках проєкту «Розфарбуємо Україну» Володимир та Анна планують не тільки прикрасити автобусні зупинки, а також більш масштабні архітектурні об’єкти, зокрема модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб біля їхнього села.

У подружжя є ще одна мрія — реалізувати проєкт під назвою «Дотик», серію картин, які люди з вадами зору зможуть «побачити» пальцями.

УВКБ ООН та партнер Благодійний фонд «Рокада» надали Володимиру та його сім’ї грошову допомогу та необхідні речі, зокрема матрац, розкладачку й ковдру, аби  покращити умови життя у їхньому новому домі на Волині та допомогти їм задовольнити найнагальніші потреби. Загалом у 2023 році УВКБ ООН спільно з партнерами надало гуманітарну допомогу понад 135 000 особам з інвалідністю, включно з послугами у сфері захисту, грошовою допомогою та необхідними побутовими предметами.