Шлях до безпеки: історія 82-річної бабусі, яка рятувалась від обстрілів на сході України

 У серпні 82-річна Ніна Рязанцева, яку всі називають «баба Ніна», ховалася в підвалі свого будинку, коли навколо її села на півночі Донецької області йшли бойові дії. 

 Вона провела там кілька тижнів, не доїдаючи та в ізоляції, оскільки у цей час поширювалися чутки, що російські війська просуваються до села. На початку серпня українська влада почала евакуацію мешканців населеного пункту, але Ніна не хотіла залишати будинок, який будувала роками, цеглинка за цеглинкою. 9 серпня вона все ще була в підвалі, коли вибух перетворив її будинок на руїни. 

 Вибух оглушив її. Перебуваючи у шоковому стані, Ніна вибралася з-під уламків і залишила уже руїни своєї домівки. Із собою були лише документи, кілька фотографій і клаптик паперу, на якому був записаний номер телефону для екстреного зв’язку. Той самий номер вона написала на своїх руках і кистях. «Якщо я не виживу, і папірець загубиться, я хотіла, щоб той, хто мене знайде, знав, куди дзвонити», – пояснювала баба Ніна. 

 Посилення повітряних ударів та бойових дій з боку російських військ, які невпинно наступають з серпня цього року, спустошили Донецьку область, регіон, який частково окупували у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року російські війська захопили нові райони на Донеччині. Ніна була серед понад 111 тисяч людей, які з серпня залишали свої домівки або евакуювалися з допомогою влади чи волонтерів. Ті, хто залишився, стикаються з гострою нестачею життєво важливих ресурсів, зокрема води та газу.  

 Більшість мешканців села вже евакуювалися, коли Ніна тільки залишила руїни свого будинку. Вулиці були безлюдними, а повітря наповнене димом. «Моє село Сергіївка було повністю спалене, не вціліло жодного будинку, – згадує Ніна, схиливши голову. – Я там планувала провести решту свого життя. Село тримало мене на зв’язку з моїм минулим». 

 Життя на колесах  

 Попри її небажання залишати Сергіївку, більшу частину раннього періоду свого життя Ніна постійно переїжджала: чи то заради пригод, чи то заради виживання. Вона народилася на Житомирщині та виросла в часи, коли люди повинні були долати великі відстані в пошуках роботи та можливостей. У 22 роки вона виїхала до Казахстану, де працювала трактористкою і механіком. 

 «Я була однією з небагатьох жінок, які тоді працювали в полі, – з гордістю розповідає вона. – Я пам’ятаю, як складала складні іспити з водіння тракторів. Але для мене це була не просто робота, для мене це була можливість розширювати свої межі і жити життя на своїх умовах». 

 Роки роботи на тракторах у Казахстані принесли Ніні гордість і незалежність, але після двох десятиліть фізично важкої праці вона оселилася в Сергіївці, де знайшла роботу з обслуговування системи опалення в місцевій школі. 

 Кілька років потому, коли Ніна покинула усе, що залишилося від Сергіївки, вона мусила йти крізь лісосмугу, ховаючись від небезпеки, і низько присідати, коли залишала укриття з-поміж дерев, щоб перейти через поле. 

 «Я йшла горблячись, щоб мене не виявили безпілотники або щоб не потрапити під обстріл, – пояснила Ніна. – Я присідала, коли відчувала небезпеку. Стріляли з обох боків». 

 Вона пройшла десятки кілометрів, коли їй нарешті зустрілися двоє чоловіків. «Коли вони запитали, як я змогла вижити до цього моменту, я сказала, що знаю всі куточки кожного поля в цьому регіоні». 

 Побачивши, наскільки жінка виснажилась, вони запропонували їй води, хліба та шоколаду. Ніна була сповнена рішучості самотужки рухатися далі, але чоловіки наполягли на тому, щоб вона звернулася до організації «Білий янгол» – групи допомоги під керівництвом уряду, відповідальної за гуманітарні інтервенції та евакуацію з зони бойових дій в Україні. 

 Кращі часи ще попереду  

 Зрештою, місцеві рятувальники привезли Ніну до транзитного центру для евакуйованих у Межовій Дніпропетровської області, який підтримується Агентством ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Транзитний центр, який є одним з основних центрів для евакуйованих, надав Ніні та сотням інших людей вкрай необхідну допомогу та підтримку. 

 УВКБ ООН та партнери підвищили спроможність центру, надавши ліжка та постільну білизну, забезпечивши психосоціальною підтримкою, можливістю отримати соціальні послуги та юридичні консультації для тих, хто втратив документи через війну. УВКБ ООН також підтримує інші транзитні центри, які приймають тисячі евакуйованих з Донецької області, зокрема і транзитний центр у Павлограді Дніпропетровської області, який відкрився у вересні і швидко став одним із перевантажених в Україні. 

 Сергій Петровський, який очолює партнерську організацію УВКБ ООН «Проліска» у Дніпрі, розповів, що більшість евакуйованих з Донецької області прибувають у шоковому стані. «Вони втратили свої домівки, багато з них розлучені з сім’ями, і вони не знають, що буде далі. Це надзвичайний стрес, і багато кому важко з ним справлятися, – сказав він. – Наша мета – надати негайну психологічну підтримку, щоб допомогти їм почати думати про те, що робити далі». 

 Для Ніни транзитний центр став місцем, де вона нарешті змогла нормально поїсти, прийняти душ і поспати в комфортних умовах. «Вперше за довгий час я відчула себе в безпеці і відпочила», – сказала вона. 

 Вона залишилася там кілька днів, чекаючи на родичів, які заберуть та відвезуть її до рідного Житомира. Там вона планувала возз’єднатися з родиною та звернутися по медичну допомогу. 

 Незважаючи на пережите, голос Ніни залишається гучним і живим, наповнюючи кімнату тією ж енергією, яку вона колись мала, працюючи в полях. Після років мандрівного життя вона навіть не могла уявити, що одного дня їй доведеться йти пішки через лісосмугу, залишаючи руїни свого улюбленого села. Ціле життя важкої праці дало їй силу і віру в себе, що було більш ніж достатньо для виконання цього завдання. 

 «Як ви думаєте, чому я досі ношу спортивний костюм? – запитала вона. – Я все ще можу обігнати половину цих молодих. Можливо, я вже не стою високо і прямо, але я все ще сильна!» 

Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter