Tamara, 89, and her 60-year-old son, Volodymyr, were evacuated to Dnipro after enduring months of shelling in Donetsk. © UNHCR/Alina Kovalenko
У відповідь на нагальні потреби внутрішньо переміщених осіб та людей, які залишилися у прифронтових районах у Дніпрі та Дніпропетровській області, Управління верховного комісара ООН з питань біженців (УВКБ ООН) продовжує надавати гуманітарну допомогу. У цьому організація тісно працює з місцевою владою та партнерськими неурядовими організаціями (НУО), такими як гуманітарна місія «Проліска». Серед їхніх співробітників немало й тих, яких особисто зачепила ця війна, і які були переміщені зі своїх рідних осель.
Допомога, яку надає УВКБ ООН, включає у себе послуги у сфері захисту, такі як допомога з заміною втрачених документів, психосоціальна підтримка, правові консультації та соціальний супровід, допомога з прихистком, грошова допомога та надання життєво-важливих речей.
Війна в Україні впливає на усіх, і на переміщених осіб, і на тих людей, які з ними працюють. Шестеро з них продовжують жити та працювати, намагаючись відбудувати своє життя у Дніпрі. Ось їхні історії.
У свої 89 років, Тамара була змушена виїхати з рідного Часів Яру на Донеччині, де вона провела усе своє життя . © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Уперше за своє довге життя, 89-річна бабуся Тамара, покинула свою рідну оселю у січні. Ще дівчинкою, вона застала Другу Світову війну, але навіть ті події не змусили її покинути своє містечко Часів Яр, де поховані її батьки. А от із вторгненням Росії Тамара була змушена виїхати.
«Життя стало нестерпним, – жінка згадує про постійні стрілянину та обстріли, відсутність електроенергії, води та їжі, а також про страх та небезпеку. «Це було жахливо. Ми сиділи у кімнаті, тремтіли від страху та холоду. Один снаряд пробив стіну у нашому будинку. Ми ледь вижили».
Тамара залишила усе, що в неї було, включаючи її особисті документи та речі, і евакуювалася до Дніпра, де вона живе зі своїм 60-річним сином Володимиром у центрі для літніх переміщених осіб. «Тут, принаймні, тепло, коли я сплю», – каже жінка.
Організація «Проліска», партнер УВКБ ООН, допомагає Тамарі відновити її особисті документи, щоб вона могла отримувати пенсію.
Анастасія та її син пережили січневу ракетну атаку у Дніпрі, але втратили квартиру. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Анастасія була у своїй квартирі на 5 поверсі, а її маленький син грав на подвір’ї під теплим зимовим сонцем, коли ракетна вдарила по їхньому будинку у Дніпрі у січні. Дім розвалився на дві частини, загинули десятки їхніх сусідів. «Після вибуху єдине, про що я могла думати – це про те, як побачити свого сина», – згадує 33-річна жінка. Вона зуміла вилізти з руїн будинку та знайти свого сина, живого та неушкодженого.
Завдяки доброті інших людей, Анастасії вдалося переїхати в іншу квартиру у місті. «У нас є одяг, є їжа, – каже вона. Психологічна допомога та консультації допомагають її знову почати думати про майбутнє. «Ми сподіваємося знову повернутися до нашої квартири, відновити її, щоб діти знову могли голосно грати у дворі, а ми могли чути, як вони сміються під синім, мирним небом».
Олена та її син Микита були евакуйовані з Маріуполя до Дніпра у березні 2022 року. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Разом зі своїим 5-річним сином Микитою, 33-річна Олена була евакуйована до Дніпра з обложеного Маріуполя у березні 2022 року після тижнів постійних артилерійських обстрілів з боку російських військ. Це не перший раз, коли жінка змушена виїжджати. Подібне вже траплялося 8 років тому, коли спалахнув конфлікт на Донбасі. Але цього разу все було гірше.
«Було дуже гучно надворі. Ми прикрили своїх дітей ковдрами, тому що вони все ще спали, і поїхали з міста, – згадує Олена. – Ми чули абсолютно все, усі ракетні удари, обстріли, ми бачили, як на місто насувалися танки».
Разом зі своїм сином, Олена бере участь у арт-терапіях, організованих «Проліскою», партнерською організацією УВКБ ООН. Це допомагає пережити травми, яких зазнала жінка та її син після свого виїзду з Маріуполя. «У нас достатньо допомоги та підтримки, – каже Олена. – Єдине, чого не вистачає – це відчуття внутрішньої захищеності та гармонії».
Володимир живе у МКП в Дніпрі, де він наново вчиться ходити та розмовляти © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
У червні минулого року в результаті ракетного обстрілу 51-річний Володимир випав зі свого балкона на 2 поверсі свого будинку в Слов’янську Донецької області. «Я зламав бедро та переніс інсульт», – розповідає чоловік. Він не міг ходити, і вже думав, що ніколи не стане на ноги.
Рятувальники надали йому медичну допомогу, але Володимир втратив усе: домівку, свої особисті речі, документи. Він приїхав до Дніпра лише у футболці та шортах, які на ньому були. «Мене підібрали без нічого».
Після декількох місяців почалося відновлення. Реабілітація дозволила Володимиру знову почати говорити та ходити, поки соціальні працівники відновлювали його документи, а разлом із ними, його життя та особистість.
Ірина використовує групову терапію, щоб допомагати дорослим та дітям подолати пережиті травми. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Ірина багато знає про травми, які вона допомагає долати, адже й сама переживала подібне. 37-річна психологиня була змушена покинути свою рідну домівку у 2014 році, а потім вдруге вже минулого року. Вона розуміє, що таке втратити усе, і хоче допомогти людям, які потребують підтримки.
Працюючи з «Проліскою», Ірина організовує групову терапію для дорослих та дітей, де вони можуть разом пропрацьовувати свої травми та розпочати відновлення. «Люди починають говорити один з одним, стають відкритішими та менш напруженими. Вони усі розповідають про те, що бачили, і як почувалися», – каже жінка.
«Негайний позитивний ефект», який вона бачить після сесій щодня, мотивує її триматися й продовжувати займатися цією справою.
Вікторія, фахівець з питань захисту УВКБ ООН у Дніпрі, сама пережила переміщення у результаті бойових дій у Донецькій області. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Відключення світла, повітряні тривоги та ракетні удари стали щоденною реальністю для 28-річної Вікторії, яка працює спеціалісткою з питань захисту у Дніпрі. Вона приєдналася до команди УВКБ ООН у квітні 2022 року після того, як була змушена покинути свою рідну оселю на Донеччині.
Вікторія переживає ті самі небезпеки та складнощі, як й інші люди, яким вона допомагає, але її думки насамперед з цими людьми. «Більше за все я боюся, що не матиму час усім допомогти. Моя мотивація – необхідність підтримувати людей, допомагати їм виходити зі складних ситуацій якомога швидше, – каже вона. – Якщо я роблю щось хороше, чи бодай даю людям хоча б трошки радості, це наповнює моє життя сенсом». Для переміщених у результаті війни безпека та захищеність на першому місці.
«Люди не знають, де отримати допомогу та до кого звернутися, – розповідає Вікторія. – Найбільш базова їхня потреба – це гроші, їжа, житло та ліки. Моя роль – допомогти їм вирішити ці проблеми».
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
