Вікторія Тютюнник, Фахівець з питань захисту, Дніпро. Вона приєдналася до УВКБ ООН у квітні 2022 року, щоб допомогти з гуманітарною допомогою. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
«Відключення електроенергії, ракетні атаки, повітряна тривога: це моя реальність сьогодні. І не тільки тому, що я працюю в Дніпрі, в Україні, а й тому, що я теж була вимушено переміщена через цю війну.
Проте я вже навіть не думаю, що я в небезпеці – я повністю зосереджена і віддана своїй ролі у пошуку рішень разом з нашими партнерами, місцевою владою та іншими організаціями для внутрішньо переміщених осіб та постраждалих від війни людей.
Проблеми, з якими щодня стикаються люди, яким ми допомагаємо, здебільшого однакові: пошук житла та отримання інформації щодо того, де і як отримати гроші, їжу та ліки.
А коли вони переїжджають на нове місце, то залишаються самі, вони в основному ізольовані від інших; не знають, де взяти їжу чи провести час з дітьми.
Я найбільше боюся того, що у мене не буде достатньо часу для того, щоб допомогти комусь або поділитися необхідною інформацією. Ще більше мене лякає те, що ми звикаємо жити в умовах війни – нас уже не лякають вибухи, які ми чуємо десь здалеку; черговий обстріл не викликає почуття страху, розгубленості, жаху та відчаю, як у перші дні цієї кризи.
Вікторія Тютюнник, фахівець з питань захисту в Дніпрі,, спілкується з колегами. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Для мене є справжнім викликом спроба впоратися з усіма цими думками та продовжити роботу. Але я не хочу, щоб люди, яким ми допомагаємо, звикли до цього; я хочу якомога швидше допомогти їм вийти із цієї складної ситуації.
Коли я бачу радість на їхніх обличчях, коли відвідую місця компактного проживання – наприклад, коли я бачу, що вони чекають на мене, коли вони діляться зі мною своїми почуттями та історіями – я відчуваю, що я зараз саме там, де маю бути. Якщо я дарую позитив, радість або навіть світло надії людям, яких ми підтримуємо, показуючи, що вони не самотні й не забуті, це наповнює моє життя сенсом і допомагає долати труднощі.
Це те, що мені найбільше подобається в моїй роботі.
Але, звичайно, ця ситуація впливає на все моє життя. Мені довелося змінити свій розпорядок дня, кількість вільного часу, коло спілкування і навіть особисте життя. Я навчилась справлятися, віднайшовши дім в середині себе – де б я не була, я намагаюся знайти стан гармонії з собою; тоді взаємодія з навколишнім світом стає менш болючою.
Я знаю, що багато людей можуть почуватися винними через спроби подбати про себе, але я дозволяю собі жити: я їм смачну їжу, займаюся спортом, читаю книжки, знаходжу кілька хвилин, щоб подивитися на небо, і намагаюся не гортати в телефоні всі жахливі новини. Але це не означає, що мені байдуже – я просто дозволяю собі дихати.
51-річний Володимир живе в центрі компактного проживання в Дніпрі, Україна. Він вижив, випавши з другого поверху свого будинку під час ракетного обстрілу. Він більше не міг говорити і думав, що ніколи більше не зможе ходити. Але він пройшов реабілітацію в центрі і тепер знову ходить сам без сторонньої допомоги. © УВКБ ООН/Аліна Коваленко
Я також знаю, що це не моя провина, що ця війна почалася, і, що самотужки я не можу зупинити її. Це важко, але важливо спробувати знайти спокій в середині себе, щоб відчути в собі сили підтримати інших. Мені також іноді може бути складно, оскільки я впізнаю себе в цих ситуаціях, це могла бути я, моя родина.
Однак я можу приносити користь там, де я є; своєю роботою я можу допомогти людям, яких ми підтримуємо, і це мій вибір.
Мені пощастило, що поруч зі мною знаходяться мої колеги. Ми – це одна команда. Наші менеджери досвідчені та віддані своїй справі, вони яскраві приклади та взірці для наслідування, сильні та провідні діячі, які допомагають мені залишатися мотивованою і робити все можливе. Я з гордістю можу сказати, що в нашій дніпровській команді ми дбаємо один про одного. Зрештою, робота в надзвичайних ситуаціях і захист людей, які змушені тікати, для мене це не лише робочі обов’язки. Я вирішила зробити це частиною свого життя».
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
