«Спочатку це був шок і невизначеність, але зараз ми просто хочемо побудувати своє життя заново»

Понад три десятиліття тому 62-річна Лілія, її чоловік і двоє маленьких дітей переїхали до самостійно збудованого сімейного будинку у невеликому містечку на півдні Миколаївської області.

Вся родина була в захваті від свого нового дому. «Це був будинок, про який ми мріяли довгий час, і ми були надзвичайно щасливі переїхати. Це була така чудова подія в досить неспокійний час, коли СРСР щойно розпався, і ринки були нестабільними, але ми були щасливі, що мали достатньо ресурсів, щоб завершити будівництво свого будинку», — згадує Лілія.

На жаль, недовгим було сімейне щастя в новому домі. Через деякий час чоловік Лілії помер, і вона залишилася одна виховувати двох дітей.

Матері-одиначці жилося нелегко, фінанси були обмеженими, але Лілія не скаржилася.  Вона працювала в державній пошті та телефонній службі, але діти були центром її всесвіту, час ішов, і вона була щаслива, що вони виростають і створюють власні сім’ї.

Проте війна все змінила. У березні, невдовзі після початку війни, їхнє місто потрапило під сильний обстріл, і Лілія разом із сім’єю доньки – чоловіком і трьома дітьми – хлопчиками-близнюками 8 років і дівчинкою 17 років – кілька тижнів переховувалися в темряві та холодному бомбосховищі разом із 12 сусідами. «Ми розпалили вогнище у бомбосховищі і варили їжу по черзі, залишаючи своє укриття лише для того, щоб принести їжу чи воду. У бомбосховищі було п’ятеро дітей, вони були дуже налякані та плакали», – розповідає Лідія.

Коли звуки вибухів лунали дуже близько, їм довелося тікати з дому. Разом з іншими сім’ями вони доїхали евакуаційним автобусом до села Баштанка Херсонської області і пробули там кілька тижнів, щоб стати на ноги. Щоб залишатися активною, Лілія зголосилася допомагати новоприбулим.

«Я бачила величезну кількість людей, які евакуювалися зі своїх домівок, прибували лише з кількома речами, шоковані та травмовані, невпевнені у своєму майбутньому», – згадує Лілія. «Було так страшно бачити цю масштабну трагедію, чути обстріли майже щодня і ховатися в бомбосховищі».

Переживаючи за свою безпеку, після місяця перебування в Баштанці, сім’я вирішила переїхати подалі від активних бойових дій на захід, де знаходився центр компактного проживання, яким керував роботодавець її дочки – «Укрзалізниця», і цей центр приймав переселенців.  Але навіть знаходячись у безпеці в центрі компактного проживання – старій будівлі гірськолижного курорту  в Закарпатській області на заході України, Лілія залишалась сумною та стурбованою. Але її стан почав змінюватися після того, як вона почула від керівництва центру про те, що відбудеться групове психологічне заняття, яке проводить партнер УВКБ ООН ГО «Неємія».

«Я була на кількох групових сесіях, і вони дуже допомогли мені зняти стрес і знайти в собі позитивну енергію», – сказала Лілія. «До занять в групі інші ВПО були для мене абсолютно незнайомими людьми. Завдяки груповим заняттям люди дізнавалися одне про одного та відкрито говорили про свої різні обставини, біль від втечі з дому чи невпевненість у майбутньому», – пояснює Лілія. «Ми познайомилися, а згодом і подружилися. Бути частиною цієї нової спільноти допомогло мені пережити труднощі перших місяців після переїзду. Поворотним для мене став той момент, коли психолог поставив мені фундаментальне запитання про час, коли я найбільше насолоджувалась своїм життям». 

Лілія завжди любила готувати для рідних і друзів. Їй приносило велику радість готувати їжу для інших. Тепер вона хотіла поділитися цією радістю, тож пішла працювати шеф-кухарем у центр.

Лілія одразу взялася до роботи, співпрацюючи з керівництвом центру, щоб реорганізувати кухню, щоб переселенці могли готувати самі. Сьогодні центр забезпечує харчуванням 80 людей, які, як і Лілія з родиною, були змушені покинути свої домівки.

«Одразу після початку війни багато людей покинули свої домівки. Вони були надзвичайно шоковані й відмовлялися визнати, що вони можуть не повернутися додому. Вони були дуже вразливі, і плакали, коли чули звуки сирен, тому що в місцях, звідки вони приїхали, звук сирен означав, що ракетна атака неминуча, вона буде руйнувати будинки та вбивати людей», – згадує професор психології Наталія Сивній, координатор Психосоціального відділу партнерської організації УВКБ ООН ГО «Неємія». «Сьогодні ситуація змінилася порівняно з початком війни. Люди не знають скільки війна триватиме і розуміють, що треба жити далі, знайти житло та роботу».

«Ми допомагаємо переміщеним особам інтегруватися в нові громади. Ми працюємо з жінками, матерями та дітьми, коли вони готуються до нового навчального року», — продовжує Наталія, яка координує роботу восьми психологів. Більшість з психологів самі є внутрішньо переміщеними особами. «Часто моїм колегам-переселенцям легше встановити перший контакт із постраждалими людьми, оскільки вони хочуть поговорити з кимось, хто розуміє їхній досвід», – каже Наталія.

Команда Наталії вже підтримала понад 3910 людей у Закарпатській області через консультації та направлення в профільні організації.

Загалом по Україні, УВКБ ООН та його партнерські НУО вже допомогли понад 713 000 людям, які отримують допомогу в захисті, консультації та інформацію на пунктах пропуску, транзитних і приймальних центрах і через мобільні бригади та гарячі лінії. Це включає в себе консультування з питань захисту та послуги, такі як психосоціальна підтримка та юридична допомога.

У рамках своїх зусиль в Україні з надання допомоги тим, хто її найбільше потребує, УВКБ ООН співпрацює з 14 партнерськими НУО, включаючи 11 місцевих НУО в Україні.

Лілія вдячна за підтримку, отриману під час психосоціальних групових сесій, і каже, що для її родини настав час будувати нове майбутнє. «На щастя, мій син і чоловік моєї доньки мають роботу, для нас це критично важливо, оскільки вони зараз єдині годувальники. Нам є де жити і є школа для дітей, тож цієї зими нам буде добре». 

Але для Лілії головне, щоб її родина була в безпеці. «Це моє головне джерело енергії та сили. Для них я можу все, я можу пережити будь-які труднощі, і я знайду вихід». 

Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter