Після виснажливої триденної подорожі на автомобілі Ольга та її діти є серед сотень тисяч людей, які втекли з України, щоб знайти безпеку в сусідніх країнах.
© Сім’ї перевозять свої речі через прикордонний пункт «Зосін» у Польщі після втечі з України. © УВКБ ООН/Кріс Мельцер
Біля сталевого мосту через річку Буг, що позначає кордон із Польщею, тисяча машин простягається на 14 кілометрів у сусідню Україну. Кожні кілька хвилин світлофор на мосту світиться зеленим і через нього проїжджає десяток транспортних засобів, що завершує дні напруження, невизначеності та страху для тих, хто намагається досягти безпеки.
«Це наш третій день у дорозі», — каже 36-річна Ольга наприкінці подорожі, яка зазвичай займала сім годин. Вона вирушила зі столиці України у четвер із дворічним сином та восьмирічною донькою, сусідкою та її дочкою і прибула лише в суботу ввечері. «Ми побігли, як тільки впали перші бомби. Нам знадобилося дванадцять годин, щоб просто виїхати з Києва. Ми чекаємо тут уже 36 годин».
“Ми побігли, як тільки впали перші бомби.”
З полегшенням від того, що, незважаючи на виснаження, дісталася до прикордонного польського міста Зосінь, Ольга пояснює, що протягом усієї подорожі вони не змогли знайти гарячу їжу чи туалет.
«Я впевнена, що іншим гірше. І принаймні ми здорові», – каже вона, обіймаючи свою доньку Поліну, яка в теплому пальто, капелюсі й шарфику тримає в руках м’яку іграшку, яку вона принесла з дому. На запитання, як вони впоралися їхати машиною три дні, Ольга відповідає просто: «У нас не було вибору».
36-річна Ольга перебуває в безпеці в Польщі через три дні після втечі зі столиці України Києва. © УВКБ ООН
На прикінець тижня, сотні тисяч людей вже втекли з України в сусідні країни від початку військового наступу 24 лютого. Найбільша кількість вирушила на захід, до Польщі, інші – в Угорщину, Молдову, Румунію та інші країни.
Національні органи приймаючих країн реєструють біженців і надають їм притулок, а УВКБ ООН та його партнери знаходяться на місцях в основних прикордонних районах регіону, щоб підтримати їхні зусилля.
«Ми маємо ідентифікувати особу кожного», — каже командир польських прикордонників у Зосині, вказуючи на довгу чергу автомобілів, які все ще чекають на в’їзд. Він додає, що ті, хто приїжджає без транспорту, можуть уникнути черги і швидше в’їхати.
«Багато хто просто приходить пішки. Тоді їм залишається чекати лише чотири години», – каже офіцер. «Іноді приїжджають автобуси і висаджують людей за кілька кілометрів до кордону. Інші їдуть до кордону, кидають машину і йдуть пішки».
За ним стоїть великий помаранчевий намет, де збираються нещодавно прибулі люди, вдячні за пропозицію гарячого чаю і випічки, фруктів і бутербродів. Всередині мама перевдягає дитину, а поруч одні діти плачуть, а інші бігають і граються, занадто маленькі, щоб зрозуміти, що відбувається.
“Ми в безпеці зараз…”
На кордоні, батько обіймає дружину та дітей на прощання, перш ніж повернутися в Україну. Більшість біженців, які приїхали до Польщі, – жінки та діти.
Після їжі та гарячого напою Ольга каже, що не знає, що чекає на неї та її дітей.
«Сьогодні ввечері ми маємо житло, а потім щось знайдемо», — каже вона. «Зрештою, ми зараз у безпеці».
Її найбільше турбує зараз безпека її чоловіка в Україні. «Він залишився в Києві, час від часу здає кров і піклується про літніх людей, які не змогли втекти». На запитання про її сподівання, Ольга обіймає доньку і каже: «Щоб припинилися бомби. Щоб вбивство припинилося. І щоб ми могли повернутися додому».
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
