Під час пандемії COVID-19 УВКБ ООН надало 228 велосипедів та 35 електричних триколісних велосипедів громадам, розташованим поблизу лінії розмежування на сході України, щоб допомогти медичним та соціальним працівникам швидше дістатись до вразливих людей.
З початку збройного конфлікту, який вже триває більше шести років близько 2,7 мільйонів людей продовжують жити в населених пунктах, розташованих поблизу лінії розмежування на сході України. Інфраструктура в цих переважно сільських районах бідна: у багатьох громадах відсутні медичні установи, аптеки, магазини та школи; громадський транспорт не курсує регулярно. Під час пандемії COVID-19 ці населені пункти, в яких переважно мешкають люди похилого віку, стали ще більш ізольованими.
«Коли в країні були введені карантинні обмеження, щоб запобігти поширенню коронавірусу, ми зафіксували різке збільшення кількості дзвінків на нашу гарячу лінію», – згадує Євген Каплін, керівник гуманітарної місії «Проліска». – Наприклад, соціальний працівник з Травневого зателефонував і сказав: мені потрібно відвідати 10 людей похилого віку, які живуть поруч зі мною, але є ще одна людина похилого віку, будинок якої знаходиться в Гладосово, за шість километрів, дорога туди й назад займає півдня. Що мені робити?- Це не поодинокий випадок; на сході України багато сіл в цих районах знаходяться далеко один від одного».
Місцеві громади звернулись до УВКБ ООН та гуманітарної місії “Проліска” за допомогою у придбанні велосипедів, які би вирішили транспортні проблеми для соціальних та медичних працівників під час пандемії.
За щедрої підтримки Генерального Директорату Європейської Комісії з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги (ECHO) УВКБ ООН змогло передати електричні триколісні велосипеди в підконтрольних уряду районах та регулярні велосипеди соціальним установам по обидва боки від лінії розмежування. Цей транспорт допомагає соціальним працівникам, які часто є єдиними людьми, які можуть надати допомогу в ізольованих населених пунктах, охопити більше людей та надати їм домашній догляд, наприклад, привезення продуктів харчування, пенсій та медичної допомоги.
У багатьох населених пунктах уздовж лінії розмежування інфраструктура або дуже погана, або взагалі відсутня – нерегулярно працюють медустанови, аптеки, магазини, школи, проблеми з транспортним сполученням. Під час пандемії COVID-19 прифронтові села і селища, в яких в основному проживають літні самотні і маломобільні люди, стали більш ізольованими.
«У Луганську територіальні центри є основними установами, що надають постійні соціальні послуги ізольованим літнім людям, інвалідам та особам з особливими потребами. Дуже часто соціальні працівники перевантажені великим обсягом справ, коли на одну людину приходиться більше 12 підопічних», – каже Іван Салєу, керівник відділення УВКБ ООН у Луганську.
У 2020 році офіс УВКБ ООН у Луганську забезпечив соціальних та медичних працівників 10 територіальних центрів 228 велосипедами, щоб допомогти їм надавати соціальні послуги та збільшити їх здатність швидше реагувати на потреби людей, які перебувають під їх опікою.
УВКБ ООН та гуманітарна місія “Проліска” також придбали 35 електричних триколісних велосипедів для соціальних працівників у Донецькій області (Авдіївський, Бахмутський, Торецький та Волноваський райони) та Луганській області (Новоайдарський, Попаснянський та Станично-Луганський райони) на підконтрольних уряду територіях. Триколісні велосипеди можуть їздити з максимальною швидкістю 40 кілометрів на годину й оснащені спеціальними кошиками. Це значно зменшило навантаження на тих, хто мусить долати великі відстані, доставляючи їжу, питну воду, ліки та засоби гігієни людям з обмеженими фізичними можливостями та людям похилого віку.
Троє соціальних працівників – Катерина, Олена та Ольга* – поділилися з нами, як нові велосипеди допомогли їм покращити надання послуг.
Катерина – соціальний працівник, керівник гуманітарного центру в селі Жованка Донецької області. До виходу на пенсію Катерина була місцевою вчителькою початкових класів.
«У 2015 році в нашому селі не було влади, не доставлялась їжа та не було громадського транспорту. Разом з іншими активістами ми створили гуманітарний гараж. Сьогодні люди продовжують звертатися за допомогою до нашого гуманітарного центру. У нас тут є пункт першої допомоги, куди двічі на тиждень приходить лікар, консультаційний центр із доступом до Інтернету, центр гуманітарної допомоги та церква.
Жованка знаходиться дуже близько до зони бойових дій, що створює багато ризиків для місцевого населення. Нещодавно під час мінометного обстрілу загинув 80-річний місцевий житель.
Під час обстрілів люди ховались у підвалах, але зараз вони наповнені водою до колін. Останнім часом ми взагалі не ховаємось. Ми звикли. Тричі гуманітарний центр постраждав від обстрілів: вилетіли скляні вікна, зруйнована стіна на літній кухні. Шостий рік воєнні дії тривають, але люди залишаються, і більшість із них – люди похилого віку. Куди вони можуть піти, коли їхні пенсії такі незначні – близько 2000 гривень?
Люди похилого віку в Жованці становлять близько 60% населення. Я особисто доглядаю за 20 людьми, усі вони маломобільні. Вони майже ніколи не виходять зі своїх будинків. Я допомагаю всім, чим можу, купуючи та доставляючи продукти, ліки та засоби гігієни з сусіднього села. У Жованці є магазин, але ціни для цих людей занадто високі. Не можу нвіть передати, наскільки полегшилася моя робота з велосипедом. Тепер мені набагато легше доставляти важкі пакунки, об’їжджати і перевіряти ситуацію людей, втішати їх простою людською увагою …все це стало набагато простіше. Завдяки цьому я також відчуваю велику підтримку та підбадьорення”.
Катерина (на фото зліва) – соціальний працівник, керівник гуманітарного центру в селі Жованка Донецької області
Олена, соціальний працівник, голова громадського центру в селах Травневе та Гладосово Донецької області.
Травневе та Гладосово практично відрізані від цивілізації, до них можна дійти лише ґрунтовою дорогою, яка проходить через заміновані поля та свиноферму. Доступ до цих двох населених пунктів, де проживає понад 100 людей, обмежений, в першу чергу з міркувань безпеки. Волонтери заповнюють прогалину у наданні основних товарів та послуг.
“Я на пенсії, але в мене так багато енергії. Я просто не можу залишатися вдома, коли триває збройний конфлікт і люди страждають. Гуманітарні організації дали нам поштовх для організації громадського центру для підтримки людей похилого віку. Сьогодні старші жителі села звертаються до центру з будь-якими проблемами, які виникають у них: потреба в хлібі, ліках чи їжі, необхідність вимірювати артеріальний тиск, потреба у допомозі в оплаті комунальних послуг та багато іншого. Раз на тиждень, по вівторках, медсестра та сімейний лікар приїжджають до центру і дають тут консультації. Вода в колодязях не є питною, тому гуманітарні організації також привозять питну воду в пластикових бочках, які є в центрі.
Люди, яким я допомагаю, живуть далеко один від одного. В результаті мені постійно доводилося розставляти пріоритети, оскільки я просто не встигав допомогти всім. Подорож з одного місця в інше могла зайняти у мене три години. Взимку, коли випадав сніг – і тут ніхто не прибирає сніг – подорож могла зайняти до чотирьох годин у кожну сторону. Одного разу по дорозі додому я потрапив під обстріл. Довелося ховатися в очереті, поки не заспокоївся. Тепер, коли мені подарували велосипед, я можу їздити, відвідувати та дізнаватися, яка допомога потрібна набагато швидше!»
Ольга працює у Луганському центрі соціальних служб.
«Життя суттєво змінилося через збройний конфлікт. Багато людей виїхало, але більшість працівників Луганського центру соціальних служб залишились у Луганську, у непідконтрольних уряду районах, і продовжують обслуговувати людей.
Центр надає допомогу понад 2000 людям. Більшість із них мають особливі потреби: люди, прикуті до ліжка, прикуті до інвалідних візків, або ізольовані стренькі. Половина з них живе в селах поблизу Луганська, в районах, сильно пошкодених конфліктом. Це створює багато перешкод у наданні допомоги, особливо під час пандемії.
Маючи велосипеди, наша робота тепер стає простішою та швидшою, а це означає, що ми краще підтримуємо людей, які цього потребують. Навіть питання безпеки частково вирішені: соціальні працівники почуваються в безпеці, оскільки можуть доставляти товари, ліки та їжу вдень та повертатися додому до темряви».
*Усі імена змінено.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
