Південний Судан, Венесуела, Перу, Мексика, Нігер, Нігерія, Гайана, Кенія, Конго – лише деякі з країн, які стикаються з істотним погіршенням гуманітарної ситуації
Як гуманітарна організація, Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН) зобов’язується забезпечити швидке реагування на ситуації, коли конфлікт або державні перевороти змушують людей в одну ніч покинути свої домівки.
Відповідно до політики стосовно надзвичайних ситуацій, гуманітарні працівники та експерти УВКБ ООН готові до швидкої релокації по всьому світу. Завдяки глобальній мережі постачальників, спеціалізованих агентств та партнерів, УВКБ ООН може розпочати екстрену операцію протягом 72 годин.
Після завершення тренінгу з надзвичайних ситуацій, співробітники потрапляють до спеціального реєстру, який забезпечує, що в команді реагування на надзвичайні ситуації є необхідна кількість персоналу УВКБ ООН в режимі очікування для розгортання надзвичайних ситуацій.
«Бути в режимі очікування означає, що ви повинні бути готові прибути в пункт аварійного чергування протягом 72 годин після отримання повідомлення про розгортання операції», – пояснює Олена Турчин, Радниця з питань довгострокових рішень в офісі УВКБ ООН у Києві, яка пройшла тренінг та вже через місяць була відправлена на місію. «Для мене це означало, що я не маю планувати наперед якихось тривалих проєктів чи подорожей. Я тримала свої документи напоготові; зробила усі вакцинації та медичні огляди. Я також намагалася не мати «хвостів» на роботі».
Олена проходила тренінг із надзвичайної ситуації у 2019 році. Разом з ще 40 співробітниками УВКБ ООН з різноманітними напрямками роботи, Олена проходила навчання з різних питань, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями, та вчилася бути гнучкою та як діяти у ворожому середовищі.
«Я думала, що знання про те, як користуватися таблетками для очищення води чи як поставити намет, залишаться чисто теоретичними, але в реальному житті це все стало в нагоді», – розмірковує Олена, згадуючи про свій досвід у Гайані.
Ми попросили колег розповісти нам про свої місії та поділитися тим, що мотивувало їх приєднатися до надзвичайних ситуацій.
Дмитро Чарських, Радник з питань захисту (Виконуючий обов’язки Голови офісу УВКБ ООН у Донецьку), нещодавно завершив тримісячну надзвичайну місію до Нігерії.
Він входив до складу групи з реагування на надзвичайну ситуацію у польових умовах штату Борно в Нігерії в районах місцевого самоврядування. Дмитро був призначений до Нгали, Банкі та Дікви, трьох містечок уздовж кордону з Камеруном, де в даний час проживає велика кількість внутрішньо переміщених осіб через бойові дії на сході країни.
«Я був обраний до реєстру з питань надзвичайних ситуацій УВКБ ООН у 2017 році, і протягом 2020 року я вже брав участь у двох надзвичайних місіях (Судан і Нігерія). Остання була у Нігерії, – каже Дмитро, – рівень вимушеного переміщення та гуманітарні потреби там жахливі; понад 7 мільйонів людей потребують гуманітарної допомоги на північному сході Нігерії внаслідок кризи, яка триває вже десятий рік. На жаль, гуманітарні організації не можуть охопити 1,7 мільйона мирного населення, оскільки частина території знаходиться поза контролем уряду».
«Через триваючий регіональний збройний конфлікт, в країні фіксується жорстоке поводження з цивільним населенням, включаючи вбивства, зґвалтування, викрадення, вербування дітей, спалення будинків та використання вибухонебезпечних предметів, у тому числі при навмисних нападах на цивільних», – розповідає Дмитро.
У такій жахливій ситуації важливо забезпечити, щоб гуманітарні організації усвідомлювали потреби людей та могли швидко та ефективно надати підтримку. «Протягом трьох місяців моєї роботи я працював над встановленням постійної присутності УВКБ ООН у глибокому полі, нарощуванням потенціалу місцевих співробітників та партнерів, розробкою програм захисту та підтримки спільно з колегами з УВКБ ООН та місцевих громад», – говорить Дмитро. «У команді надзвичайного реагування було п’ять людей, які складалися з громадян Японії, Сомалі, Афганістану та Судану, – продовжує він, – серед них я був єдиним європейцем. Незважаючи на культурні та релігійні відмінності, атмосфера в офісі була дуже конструктивною, і ми разом змогли створити сильну та ефективну команду та досягти поставлених цілей».
«Робоче середовище у Нігерії дійсно жорстке, – згадує Дмитро, – сильні вітри підіймають багато піску в повітря, тому потрібно носити захисну маску, щоб нормально дихати, а також бути обережним на сонці та захищатися від комах, щоб не захворіти на малярію. Через рівень безпеки не можна ходити вулицями, тому я не міг довго гуляти. Тренування допомагали мені підтримувати фізичну форму. По всій Нігерії є близько 400 різних етнічних груп, але люди на Сході передусім розмовляють двома місцевими мовами: Канурі та Хауса. Для місцевих людей було дуже дивно, коли вони побачили міжнародних (європейських) співробітників, що тривалий час працюють у польових умовах. Одне зі слів, яке я часто чув від місцевих людей, було «насара», що перекладається як «біла людина -іноземець».
«Уся моя сім’я стала внутрішньо-переміщеними особами у 2014 році через військовий конфлікт на Сході України, тому мені знайоме це відчуття. Моя мотивація брати участь у таких місіях – допомагати людям, які цього потребують, підтримувати співробітників УВКБ ООН шляхом розбудови потенціалу та обміну знаннями та досвідом всередині організації, надавати ефективне реагування в надзвичайних ситуаціях, а також шукати способи зменшення негативних наслідків конфліктів для цивільних осіб».
Олена Турчин, Радниця з питань довгострокових рішень в офісі УВКБ ООН у Києві.
У 2019-2020 роках Олена три місяці працювала на посаді Польового радника з питань безпеки у Гаяні, країні Південної Америки, у невеликому офісі УВКБ ООН, що складається з семи осіб, які займаються питаннями біженців з Венесуели.
«Моє завдання полягало в тому, щоб допомогти визначити можливості для розвитку засобів до існування – способи, як біженці та місцеві громади можуть заробити трохи грошей, щоб забезпечити себе та свою сім’ю», – пояснює Олена.
«Ми спілкувалися з корінним населенням (америндіанські громади) у місцях, де немає доріг, – продовжує вона, – туди потрапити було складно: ми летіли до районів в глибині країни, а потім пливли на човні декілька годин. Багато з цих громад займаються сільськогосподарською діяльністю, риболовлею. Деякі з них, як люди з племені Варао, мешкають у хатинах із солом’яним дахом, які стоять на палицях, щоб захиститися від частих повеней. Вони використовують каное як основний засіб пересування. Цікаво, що Варао дуже досвідчені у традиційних мистецтвах, такі як плетіння кошиків та гамаків з волокон пальми Моріче. Трохи оздобивши, ці предмети можна було б легко продати на місцевому ринку. Це було одним із напрямків, на яких ми зосередилися з громадами Варао», – пояснює Олена.
«Найбільша складність полягала в тому, що в джунглях немає доріг, а дороги в савані можуть стати недоступними під час сезону дощів. Часто цих людей просто відрізають від економічних можливостей. Нашим завданням було допомогти їм створити стійкі шляхи розвитку свого малого бізнесу та заробітку на життя».
«Дуже болісно було бачити, що в 21 столітті люди живуть без даху над головою, – згадує Олена, – вони сплять у гамаках і накриваються москітними сітками. Щоб потрапити до лікарні чи школи, потрібно плисти декілька годин на каное, оскільки бензин для моторних човнів занадто дорогий».
«Будучи частиною невеликої гуманітарної команди, ти вчишся працювати цілодобово і виконувати багато різних функцій: виконуєш роботу, пов’язану з питаннями захисту, вирішуєш адміністративні питання, комунікаційні, навіть фінансові… Банківської системи в тропічному лісі не має, тому вам потрібно нести готівку в рюкзаку, щоб оплатити послуги та налагодити процеси».
«Їжа була нормальна. Деякі колеги сумували за м’ясом, але мені було нормально, оскільки було багато фруктів та бразильської кави. Я навіть знайшла вівсяну кашу українського виробництва в деяких крихітних магазинах, навіть у джунглях».
Наталія Кропівка, радниця з питань безпеки, офіс УВКБ ООН у Слов’янську.
Влітку 2019 року Наталію направили на три місяці в надзвичайну місію на півдні Мексики у якості польової радниці з питань безпеки з метою підготовки та відкриття нового реєстраційного центру для шукачів притулку в маленькому містечку Тапачула на кордоні Мексики та Гватемали. Наталія була направлена на підтримку мексиканської міграційної служби (COMAR), так як країна намагається впоратися з великим напливом біженців із сусідніх країн.
Протягом багатьох років люди тікали від переслідувань та організованої злочинності в центральноамериканських країнах, сподіваючись знайти безпеку в Сполучених Штатах. Дедалі частіше Мексика стає країною призначення біженців та мігрантів з Латинської Америки та за її межами. Запити на надання притулку в Мексиці зросли з приблизно 2100 в 2014 році до понад 48 000 за перші вісім місяців 2019 року.
«Я була частиною відділення Мексиканської міграційної служби в Тапачулі, і зазвичай я приїжджала до офісу УВКБ ООН лише кілька годин на тиждень, і радилася з колегами з УВКБ ООН дистанційно, – згадує Наталія, – я була єдиним співробітником УВКБ ООН, яка працювала над цим проєктом в Тапачулі. Я вільно розмовляю іспанською, тому у мене не було труднощів спілкуватися з місцевими жителями».
«Найскладнішим етапом було насправді проходження тренінгу з надзвичайних ситуацій, – зізнається Наталія, – після цього я була дуже добре підготовлена, хоча ситуація в місті не була безпечною. Іноді були демонстрації проти шукачів притулку та міграційної служби. Оскільки було легко зрозуміти, що я іноземка, я взагалі не почувалася в безпеці. Люди могли підійти близько і вказувати пальцем на мене. У темний час доби я нікуди не могла ходити і проводила свої вечірні години, працюючи з дому, бо зазвичай ми працювали до 10-11 вечора. Я змінила три різних квартири, з метою безпеки», – розповідає вона.
На запитання розповісти про найбільш хвилюючий аспект роботи, Наталія розповідає, що це були результати всієї важкої праці. «Незважаючи на всі труднощі, за три місяці разом із моєю командою нам вдалося підготувати та відкрити реєстраційний центр, який сьогодні обслуговує близько 250 осіб», – пояснює вона. «Я також була дуже вражена командою на місці. Вже п’ять років ці люди переживають величезний коефіцієнт переміщення, який щороку подвоюється, та залишаються працьовитими та зосередженими на своїй роботі. Через дефіцит працівників вони працюють понаднормово та у вихідні дні. Іноді ми також проводили час разом неформально, наприклад їздили на велосипедах до океану», – згадує Наталія.
«Мій досвід роботи в Слов’янську мені дуже допоміг, оскільки наша робота в Україні дуже добре структурована, тому я мала багато навичок та знань, які були дуже корисні в Мексиці. Найбільш корисними були навички управління проектами», – зазначає Наталія.
Розмірковуючи над умовами життя в Тапачулі, Наталія ділиться своїми думками. «Дуже сумно було бачити, як там живуть люди», – зізнається вона. «Місто дуже забруднене, дуже мало дерев та скрізь бетон. Дуже шкода бачити, що особливо за межами міста вони мають дивовижну природу з великою кількістю зелених лісів, кавових плантацій і навіть вулкан. А що ще гірше, це те, що жити в місті небезпечно через високу злочинну активність», – констатує вона.
«Умови життя там досить важкі, – зізнається Наталія, – через високу температуру повітря, яка може перевищувати + 40 ° С, і майже 100% вологість. Я не звикла до їжі, і часто доводилося звертатися до лікаря з приводу болю в шлунку та високої температури. Тому я зазвичай їла овочі, фрукти та креветки. Готувати вдома також було не дуже просто, оскільки квартири здаються без меблів та кухонного посуду. Місцеві жителі не дуже розуміють, де знаходиться Україна, – згадує Наталія, – хоча я була там відразу після того, як усі дивились суперпопулярний серіал «Чорнобиль». Почувши мою вільну іспанську мову, вони запитують мене: «А, так що в Україні люди говорять іспанською так само, як і тут?»
Зверніть увагу, що фотографії були зроблені до пандемії коронавірусу, тому люди на фотографіях не вдягнені в маски.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
