Василь Зубко сподівався до кінця, що він зможе залишитись у своїй улюбленій степовій країні на сході України, але згодом коли конфлікт почав наближатись, він сів на свій велосипед і залишив зону воєнних дій. Він подолав половину відстані до столиці України – Києва, а це близько 400 кілометрів під осіннім дощем.
Сімя Зубко (зліва) : Дмитро, Богдан, Давид, Tетяна, Maріанна, Павло та Василь.
Василь Зубко сподівався до кінця, що він зможе залишитись у своїй улюбленій степовій країні на сході України, але згодом коли конфлікт почав наближатись, він сів на свій велосипед і залишив зону воєнних дій.Він подолав половину відстані до столиці України – Києва, а це близько 400 кілометрів під осіннім дощем.
“Це було в листопаді”,- говорить він. “Першу ніч я зупинився в православному монастирі, другу ніч я провів з православними віруючими, а третю – з людьми з нашої власної (П’ятидесятницької) церкви. Я змок до нитки. Вони побачили, що я застудився і не дозволили мені продовжувати дорогу. Вони відправили мене до Києва на потязі”.
Сім’я Василя вже була в столиці. Задля безпеки сім’ї він направив їх до Києва на початок бойових дій у червні, 2014 року. Він же залишився у містечку Кадіївка, Луганської області, для того, щоб підвищити кваліфікаційні навички на фабриці, де він працював оператором токарного верстата. Він все ще сподівався, що конфлікт може закінчитися.
“Ми побачили, що все скінчиться погано”.
Василь- 50 років, Маріанна- 47 років та їх п’ять наймолодших дітей зараз проживають в Гданську, польському місті, яке стало прикладом муніципальної програми по інтеграції біженців. Троє дорослих дітей лишились в Україні.
“Проходь”, – запрошує Маріанна, відкриваючи двері їх орендованого будинку. Вона тільки що прийшла додому з польських мовних курсів. В цей час, Василь порається на кухні, готуючи картопляний пиріг з грибами.
“Недавно купивши будинок ми займались інсталяцією кухні, коли в Україні почалася війна”, – розказує Маріанна. “На вулицях вже відбувалась боротьба за владу та проходили пікети”.
“Спочатку все було не так погано, але коли з’явилися озброєні люди, тоді стало дійсно страшно. Через стрілянину наш будинок було пошкоджено. Ми побачили, що це все закінчиться погано”.
Дивіться далі: Польське місто поважає права біженців
На сьогоднішній день, за чотири роки конфлікту на сході України було вбито понад 10 000 чоловік та більше 1,6 млн. осіб було переселено. Маріанна та Василь розлучились на п’ять місяців після того, як вона переїхала до Києва, а він залишився в Кадіївці.
“Війна ставала все гірше. Було очевидно, що це не скоро закінчиться», – каже Василь. “Я, почав бачити, що існує небезпека мого перебування на сході, я можу взагалі тут лишитись, що розлучить нас ще надовше”.
“Я знала, що він подолає таку відстань”
Він вирішив залишити свій велосипед з яким би він міг подолати близько 825 кілометрів, якщо б він поїхав би на ньому до столиці. Василь був досвідченим велосипедистом, а також обізнаним по техніці виживання, він знав як запалити вогонь, завжди мав при собі ножа, щоб при необхідності захиститись від вовків. У листопаді 2014 року дороги від бомбардувальних кратерів були по-своєму небезпечними.
“Люди, які виїзджали на машиних, були розтріляні”, – говорить Василь. “Мені довелося пройти через кілька контрольних пунктів. Коли вони запитали мене, куди я йду, я сказав, що до монастиря у Слов’янську, і вони дозволили мені продовжити подорож. Напевно подумали, що я просто паломник, а може не в собі”. Я йшов розуміючи, що Бог допоможе мені “.
Місце, де він зупинився, було невеликою спільнотою ченців на шляху до знаменитої Святогірської лаври (Святогорський монастир), що в Донецькій області. На третю ніч Василь дістався прихистку друзів-п’ятидесятників у Полтавській області і звідти поїхав до Києва.
Маріанна знала, що він в дорозі. “Він зателефонував мені. Я знала, що він може подолати цю відстань, але на вулиці було холодно та небезпечно, тому звичайно ж я хвилювалась”.
Дивіться також: Життя – як щоденний бій для мирних жителів зони конфлікту
Знову разом у Києві сім’я спала на підлозі в квартирі друзів та сподівалася на постійне житло. Але згодом вони зіштовхнулись з тим, що влада Києва була переповнена запитами від прибувших зі сходу та не поспішала у вирішенні їх питань.” Наш друг, сказав:” Що ти можеш втратити? Чому ти не спробуєш переїхати до Польщі? “- розказує Маріанна.
Вони поїхали на поїзді до Львова, а там перейшли до Польщі, де шукали притулку. Товариство п’ятидесятників допомогло їм знайти тимчасове житло в місті Годзішево, недалеко від Гданська.
“Наше життя тут зараз”.
“Ми думали переїхати до Варшави, але тато відповів:” Ні, Гданськ – це портове місто, тут для мене завжди буде робота “, – згадує Маріанна. Незважаючи на побоювання, що він розмовляє польською зовсім трошки, Василь дуже швидко знайшов роботу у невеликій компанії, що обслуговує мости у Гданську.
Гданські трудові сили привітали його. “Як тільки мене прийняли на роботу, я відчув себе, як вдома”, – говорить він.
Діти сімї Зубко почуваються тут теж добре. Павло, 21 рік – займається фотографією. Давид, 20 років – відвідує вечірню школу, і Богдан, 18 років- навчається в технічному коледжі. Дмитро, 16 років та Тетяна, 15 років відвідують школу. Давид і Богдан навчаються малюванню і сподіваються стати художниками.
Сім’я отримала притулок у січні, 2017 року. “Коли ми почули” так “, діти почали співати та танцювати”, – говорить Маріанна.
Незабаром вони переїхали до будинку в Гданську. У них навіть є кішка. “Тепер у нас є власне місце, ми можемо дозволити собі кішку”, – каже Маріанна.
У Василя поки що велосипеда у Польщі немає. Він не їздив на велосипеді протягом трьох років і каже, що й м’язи його ніг вже не такі, як були до того. Він сумує за Україною.
Але пріоритетом зараз є дитяче майбутнє, а молоді люди неодмінно хочуть залишитися в Польщі. Дмитро говорить: “Наше життя тут і зараз”.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
