Довгий чорний одяг сестри Бернадетт розвивається за нею, коли вона крокує довгими білими коридорами. У кінці зали скляні двері відкриваються в каплицю — просторе приміщення з високими стелями, балками з тикового дерева та простим вівтарем, позначеним релігійним хрестом. «Іноді наші нові жителі приходять сюди, щоб побути у тиші та помолитися», – пояснює сестра Бернадетт.
Ці нові мешканці – приблизно 39 внутрішньо переміщених осіб – знайшли безпечний притулок у цьому монастирі, розташованому неподалік від міста Львів на заході України.
Цей монастир сестер бенедиктинок є новоствореною спільнотою. «Коли почалася повномасштабна війна, перед нашою спільнотою постало питання: що ми можемо зробити, який буде наш внесок, як ми можемо допомогти людям», – каже сестра Бернадетт. «Було одноголосно прийнято рішення відкрити двері монастиря для людей, які тікають від війни, для людей, які втратили домівки і зараз шукають притулку», – продовжує вона. «Через тиждень після початку війни ми прийняли перших людей, які до нас приїхали. Перші два місяці був постійний потік людей, люди масово приїжджали та виїжджали. Ми створили безпечне місце, де люди могли зупинитися і відпочити, прийняти душ, поїсти, переночувати і, якщо бажають, поїхати далі».
Монастир ніколи не був призначений для такої кількості людей, яка проживала там на початку повномасштабного вторгнення. УВКБ ООН надало термоковдри та обігрівачі для підготовки до зимових місяців. «Ми облаштували імпровізований дитячий куточок, щоб діти могли гратись. Наймолодшій дитині, яка у нас проживає, лише 2 роки. У нас є й обладнання для підлітків – настільний теніс, спортивний інвентар».
Одним із таких підлітків є 14-річний Микита, який разом із бабусею та дідусем Тетяною та Олександром тепер називає монастир домом.
До 24 лютого 2022 року родина проживала в селі неподалік Запоріжжя. «Життя до війни було справді чудовим. У нас була ділянка землі і великий город, де ми вирощували овочі і фрукти, а влітку – полуницю. Ми також тримали птицю і худобу: курей, качок і свиней. А мого песика звали Барсик. Я ходив до школи в сусіднє село, приблизно за 7 км, а моя тітка і двоюрідні брати жили неподалік», – згадує хлопчик. Однак це село, яке колись було мирним, потрясло бойовими діями. Поблизу було чути обстріли та постріли, а місцеві жителі ховалися в холодних і сирих підвалах протягом багатьох годин. Вночі, коли атаки тривали і температура падала, сім’ї ховались за стінами своїх будинків, тому що було надто холодно, щоб спускатись у підвал.
На початку березня в Микитин сад впала ракета, від чого в хаті повилітали вікна, двері були зруйновані. «Вибух був таким гучним; нікому не побажаю почути таке», — розповідає Микита. Сім’я ховалася під великим дерев’яним столом, а дідусь Микити, незрячий інвалід на візку, сидів на своєму ліжку. Родина дивом не постраждала. Але цей напад настільки їх приголомшив, що вони вирішили втекти в іншу частину України. Через деякий час військові запропонували евакуювати село Микити в Запоріжжя. Він пригадує, як машина їхала полями під сильним обстрілом, щоб доставити невелику групу жителів у безпечне місце. Невдовзі після цього приїхали його бабуся та дідусь. «Ми не встигли забрати Барсіка», — додає Микита. А в середині червня сім’я з трьох осіб опинилася в евакуаційному поїзді до Львова.
По приїзді до Львова родину зустріли волонтери, які привезли їх до монастиря, їхньої нової домівки на найближче майбутнє.
Микита ніколи раніше не був у монастирі і не багато знав про монахинь, які там жили. Перші кілька тижнів були важкими, і він сумував за друзями та селом. Але минав час, і він звик до нового оточення, пішов до місцевої школи, яка була приблизно в 10 хвилинах від монастиря. Його клас складається здебільшого з місцевих підлітків, але деякі учні приїхали з Маріуполя та Вінниці. Навчання в школі дає можливість продовжити вивчення улюбленого предмету – української літератури – та творчості улюбленого письменника Тараса Шевченка.
Оскільки багато мешканців села Микити були переселені, він намагається підтримувати зв’язок у соціальних мережах із тими, хто переїхав у безпечніші куточки України чи знайшов притулок у сусідніх країнах. У нього є один друг, який залишився в селі. На планшеті він показує останні фотографії свого села та свою школу, яка зараз значною мірою зруйнована.
Життя для Микити, його родини та черниць монастиря змінилось. «Життя нашої громади докорінно змінилося, і ми усвідомили нашу нову мету», – каже сестра Бернадетт, посміхаючись. «Але не обійшлося буз певних викликів. Разом ми дотримуємося правил, щоб місце було охайним».
Незважаючи на труднощі та страждання, які пережили Микита та його родина, їхній зв’язок і любов одне до одного непорушні. «Коли він їде навіть на кілька днів на екскурсію, ми дуже сумуємо за ним», — каже бабуся Тетяна, переглядаючи дитячі фотографії Микити та його двоюрідних братів і сестер.
Майбутнє для багатьох тимчасових мешканців монастиря невизначене. Деякі з них – як Микита та його дідусь і бабуся – не можуть повернутися додому, тому що їхні будинки були сильно пошкоджені або зруйновані. Хоча більшість переміщених українців хочуть повернутися додому, для багатьох це буде неможливо. «Ми занадто старі, щоб відбудовувати будинок», — каже Тетяна, і її голос стихає. Сестра Бернадетт додає: «Пам’ятаю, як на початку зими ми хвилювалися, як ми перезимуємо. І ось зима закінчилася, і війна триває, а люди, які живуть у нашому монастирі, залишилися без домівок».
Для людей, які не можуть повернутися до своїх домівок і живуть у місцях компактного проживання, УВКБ ООН надає підтримку шляхом покращення умов проживання або створення місць для проживання у визначених місцях, проводячи ремонтні роботи. На сьогоднішній день у Львові відремонтовано 300 місць компактного проживання та надані такі непродовольчі товари, як ковдри, матраци та сонячні лампи. Партнери УВКБ ООН також надають грошову допомогу та допомогу із захисту, включаючи юридичні консультації та психосоціальну підтримку тим, хто її потребує.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
