У Всесвітній День Гуманітарної допомоги, ми поговорили з трьома колегами, чий досвід вимушеного переміщення надихає та допомагає їм у роботі.
Помічниця радника з питань захисту Олександра Литвиненко, яка працює у польовому хабі УВКБ ООН у Дніпрі, вже двічі була змушена покинути свою домівку. В перший раз вона поїхала зі свого рідного Луганська після спалаху бойових дій між урядовими військами та проросійськими силами. Вона взяла із собою лише деякий літній одяг, оскільки думала, що поїде максимум на пару тижнів. Але вона так і не повернулася.
Як внутрішньо переміщена особа, Олександра жила у Сєверодонецьку. Їй важко було знайти роботу, але її досвід роботи з дітьми та родинами, яка вона отримала у Луганську, привів її до УВКБ ООН. На момент російського вторгнення в Україну, вона очолювала польовий відділ організації у Сєверодонецьку. Протягом декількох тижнів вона та її команда займалися поширенням продовольчої та житлової допомоги, інших необхідних речей, а ночі проводили у підземних укриттях. Зрештою, їм довелося евакуюватися до Дніпра.
“Коли я їхала вдруге, я вже знала, які речі брати із собою. Я взяла трохи літнього одягу, трохи осіннього і дещо із зимового. Не так, як в перший раз, – розповіла Олександра. – Цього разу я же розуміла, що не повернуся”.
Олександра ділиться своїм досвідом допомоги переміщеним людям, із якими вона працює. За її словами, найскладніше у цій роботі — це пояснювати їм, що вони можуть ніколи не повернутися. Але її власне життя добре підготувало її до цього.
“Я розумію, що люди залишили позаду все, що в них було — домівки, родичів, усе. Але я пояснюю їм, що життя триває,” — пояснює Олександра, додаючи, що вона старається знімати стрес, займаючись спортом або проводячи час із друзями.
“Я переміщена особа, а це означає, що серед моїх друзів і родичів чимало переміщених людей, а також двічі переміщених. Мабуть, саме тому я почуваюся краще, коли допомагаю цим людям”.
“Гуманітарні працівники мають бути відкритими та ввічливими, розуміти потреби людей та надавати підтримку і допомогу, будь де і будь коли”
Радниця з питань захисту в УВКБ ООН Олександра Лук’яненко була змушена покинути свій дім у Києві, коли розпочалася війна. “Наші діти, яким 6 та 9 років, були налякані звуками вибухів. Ми поспішили перевезти їх у більш безпечні регіони України,” — розповідає Олександра.
У Львові у неї не було багато часу розмірковувати про те, що сталося. Вона одразу приєдналася до команди УВКБ ООН і взялася моніторити ситуацію із біженцями на кордоні з Польщею.
“У лютому та березні величезна кількість людей тікала з України, на кордоні були довжелезні черги. Нам необхідно було переконатися, що на місці проводиться оцінка потреб цих людей, і що їм надається інформація, і вони мають доступ до правової та соціальної допомоги,” — згадує Олександра.
Сім років досвіду роботи з шукачами притулку в Україні були надзвичайно корисними під час того, як команда УВКБ ООН формувала мережу підтримки, яка нині покриває 30 пунктів пропуску на західних та південних кордонах із п’ятьма країнами.
Слухаючи історії різних людей, Олександра іноді не може стримати емоцій.
“В одному з колективних центрів був самотній чоловік. Його дружина загинула під час авіаудару. Він плакав, і ми усі плакали разом із ним, – розповідає Олександра. – Як гуманітарні працівники, ми маємо допомагати людям, навіть якщо біль є нестерпним”.
“На мою думку, особистий досвід переміщення формує найкращих гуманітарних працівників. Як переміщена особа, ти опиняєшся у тій же ситуації, що й мільйони інших людей, і стикаєшся із такими ж складнощами із пошуком житла для родини або школи для дітей, глибоко розумієш їхні потреби”.
“Ще у далекому 2009 році, коли я навчалася у Дамаському університеті, у мене там було багато друзів. Вони були змушені тікати та шукати притулок закордоном, коли там почалася війна у 2011 році. Усі вони стали біженцями. Я дуже співчувала їм, і тому вирішила працювати у гуманітарній сфері. Зараз, маючи ці досвід і знання за плечима, я відчуваю, що можу допомогти людям в Україні і зробити свій внесок у гуманітарну діяльність”.
“Україна – моя сім’я; я повинен бути тут, щоб допомогти”, каже колишній біженець, а тепер соціальний працівник Аббас
Аббас Ахмеді народився в Ірані, але останні 26 років живе в Україні. Колись біженець, зараз він працює соціальним співробітником у Києві в партнерській громадській організації УВКБ ООН «Рокада». Він допомагає переселенцям та людям, які постраждали від жорстокої війни, що вирує в Україні.
“Багато будинків у Київській області було пошкоджено або зруйновано через війну. Люди спустошені. Багато хто говорить нам, що вони вклали всі свої гроші, щоб побудувати свої будинки, вони думали, що зможуть виховати тут своїх дітей і онуків і насолоджуватися щасливим сімейним життям”, – говорить Аббас.
НУО «Рокада» працює в Київській області. Щотижня Аббас відвідує околиці Києва, де житлові будинки та цивільна інфраструктура зазнали значних руйнувань. Разом зі своїми колегами він оцінює потреби і роздає предмети першої необхідності і комплекти для тимчасового житла людям, чиї будинки були пошкоджені або зруйновані.
Коли війна почалася 24 лютого, Аббас працював за кордоном. Його дочки подзвонили йому в той ранок і кричали: “Тату, війна почалася, ми так боїмося!” Він не думав двічі. Спочатку рейс до Варшави, потім поїзд до Львова. У найкоротші терміни він повернувся додому в Київ. Проживши кілька днів у бомбосховищі, сім’я вирішила, що дружина Аббаса і його діти поїхали до Польщі.
Відвізши їх на вокзал, він повернувся до Києва. “Я не хотів йти в армію, і я не хотів мати нічого спільного зі зброєю, тому я вирішив піти до церкви і допомогати людям там.”
За допомогою власного автомобіля Аббас допомагав людям евакуюватися з міст під Києвом і доставляв їжу, ковдри і теплий одяг.
Одного разу він отримав дзвінок від своїх колишніх колег з «Рокади»: їм потрібно було найняти більше людей в команду. Аббас негайно погодився.
«Я зробив свідомий вибір залишитися жити в Україні, бо дуже люблю цю країну. Це моя сім’я, і я не хочу їхати, коли тут складна ситуація. Я просто хочу залишитися і робити все, що можу, щоб допомогти”, – сказав Аббас.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
