«Я просто не можу стояти осторонь, якщо знаю, що можу допомогти»

Тетяна Баранцова, нещодавня регіональна переможниця премії ім. Нансена, допомагає людям з інвалідністю евакуюватися в безпечніші місця.

Повідомлення про допомогу можуть з’являтися на телефоні Тетяни Баранцової в будь-який час дня і ночі. Одне із них надійшло через додаток Telegram із бомбосховища у Сєвєродонецьку, місті на сході України, яке перебуває під інтенсивним бомбардуванням.

«Тут холодно, у нас немає води, немає ні ліжок, ні матраців, ні ковдр, місто постійно бомбардують», – йдеться у повідомленні. «Будь ласка, будь ласка, чи може хтось допомогти нам вибратися з міста? Сподіваюся, ця смс дійде до вас».

Повідомлення надійшло від Ольги Черножукової, 32-річної жінки з травмою хребта, через яку вона прикута до інвалідного візка. Коли почалася війна, вона залишилася в будинку разом зі своєю 73-річною матір’ю, на околиці Сєвєродонецька, навіть після того, як їм було відключено електрику та газ. Але після того, як снаряд впав на подвір’я їхнього сусіда, а інший убив 3-річну доньку їхнього друга, волонтери відвезли їх у бомбосховище у місті. З того місця, де вона лежала на дерев’яних піддонах на підлозі укриття, Ольга все ще чула, як над ними розриваються снаряди.

«Я думала, що нас там заживо поховають», — сказала вона пізніше. «Я просто відчула жах».

Як і у багатьох людей з інвалідністю, які живуть в Україні, Ольга мала в телефоні номер Тетяни.

«Можливо, я телефонувала Тетяні мільйон разів», — згадувала вона. «Я просто дивилась на свою маму, яка, здавалося, постаріла на 10 років, і дзвонила й дзвонила».

«Тетяна і її колеги – наші янголи. Вони врятували нам життя».

Щойно Тетяна отримала повідомлення Ольги, вона почала опрацьовувати контакти місцевих чиновників Луганської області, де розташований Сєвєродонецьк. Вже наступного дня Ольга з мамою їхали в поїзді до Львова на західну Україну, де Тетяна влаштувала їх у реабілітаційному центрі для людей з обмеженими можливостями.

«Не можу передати вам, наскільки я вдячна», — сказала Ольга після того, як вони з мамою нарешті приїхали до Львова. «Багато людей моляться і дякують Богу та ангелам за їх порятунок. У моєму випадку Тетяна та її колеги – наші янголи. Вони врятували нам життя».

Тетяна допомагає людям з інвалідністю втекти з зон конфлікту та відновити своє життя в безпеці з 2014 року, коли вона була змушена покинути рідне місто Луганськ на сході України. Сама з інвалідністю, вона разом із чоловіком Олексієм Сорокою, який також пересувається на колісному кріслі, та їхнім 8-річним сином Павлом намагалися дістатися до підвалу, де вони могли сховатися під час авіанальоту. Зрештою, втікши дорогою, Тетяна взялася за організацію евакуації інших людей з інвалідністю. Вона створила гарячу лінію для тих, хто потрапив у пастку в зонах конфлікту, і допомогла вже близько 5 000 людям дістатись безпеки.

За свою роботу у 2014 році та як засновниця регіональної мережі неурядових організацій «Амі-Схід», яка допомагає українцям з інвалідністю, вона була обрана регіональним переможцем премії УВКБ ООН імені Ф.Нансена у Європі у 2020 році, престижної щорічної премії, яка відзначає тих, хто доклав надзвичайних зусиль для підтримки вимушено переміщених осіб або осіб без громадянства.

Відтоді Тетяна виступає за збільшення кількості послуг та програм підтримки для близько 6,6 мільйонів українців з інвалідністю. Її зусилля почали приносити свої плоди, але вже у січні цього року вона «відчула, що насувається щось дуже погане».

«Після мого першого переміщення у 2014 році я знала – нам потрібно готуватися».

Вона почала зустрічатися з різними міністерствами та державними службами, щоб обговорити, як вони будуть евакуювати та підтримувати людей з різними типами інвалідності у разі нападу. «Людина з проблемами слуху не чує звуку сирен. Незряча людина не може прочитати табличку «Бомосховище». Продумували всі можливі сценарії», – розповідає Тетяна.

Але масштаб конфлікту, що розгорівся 24 лютого, застав усіх зненацька. «У 2014 році ми принаймні досить чітко знали, в які області безпечно відправляти людей. 24 лютого по всій Україні пролунали вибухи. Почалася паніка».

«Вже через півгодини було 18 людей, які потребували допомоги».

Тетяна, Олексій та Павло, якому зараз 16 років, почули знайомі звуки війни з 24-поверхового житлового будинку, в якому вони жили в Борисполі, місті Київської області. «Ми вирішили виїхати негайно», – розповідає Тетяна. «Ми дзвонили людям з інвалідністю, які проживали неподалік від нас, і за півгодини було 18 людей, які не мали можливості виїхати самостійно і потребували допомоги».

Вони з Олексієм вмістили скільки могли людей у свій спеціально пристосований міні-фургон на ручному керуванні і поїхали на захід. Серед їхніх пасажирів було восьмеро дітей з інвалідністю, немовля 2-х тижнів, троє людей на колісних кріслах, та 85-річна жінка. В один момент фургон зламався, і вони протягом декількох годин шукали допомоги. Коли вони нарешті дісталися місця призначення – дому друга на західній Україні – будинок уже був повний, і вони вирішили продовжити свій шлях до Латвії, де інший друг Тетяни допоміг їм знайти кімнати в центрі, яким керує Асоціація самаритян у Латвії.

Задоволена тим, що залишила групу в хороших руках, Тетяна разом з Олексієм повернулися в Україну, щоб допомогти транспортувати інших у безпечне місце. Вони кілька разів їздили туди-сюди, проводячи довгі години в дорозі, поки Олексій не виснажився настільки, що його довелося госпіталізувати у Латвії.

Зараз Тетяна покладається на свої численні контакти з місцевою владою, громадськими організаціями та волонтерами по всій Україні, щоб допомогти евакуювати людей з інвалідністю, які їй телефонують на цілодобову гарячу лінію, яку організувала Тетяна. Гаряча лінія, яка має сім номерів, приймає десятки дзвінків щодня.

У той час, коли багато людей з інвалідністю залишили країну ще на початку війни, є й такі, які не хочуть виїжджати. Як і Ольга, вони залишаються вдома якомога довше.

«У такому випадку дуже важко їм допомогти, бо точаться бої», – каже Тетяна. «Тому ми дзвонимо до місцевої влади і просимо їхньої допомоги… Вони відповідають [через СМС] простими словами: «В роботі», а потім надсилають «+», і я знаю, що людині допомогли».

Організація евакуації – це лише перший крок у допомозі людям з інвалідністю, переміщеним через війну. Після того, як вони дістануться до безпечніших районів, їм потрібна додаткова підтримка, щоб знайти відповідне житло, медичне обслуговування та інші послуги.

Тетяна робить усе можливе, щоб організувати зустріч волонтерів, із тими, хто прибувають на вокзали, і відвезти їх до притулків, проте у багатьох таких будівлях бракує необхідних їм спеціальних засобів.

Частину свого часу вона проводить, відвідуючи разом з УВКБ ООН центри розміщення в Західній Україні і даючи поради щодо того, як їх можна адаптувати та зробити більш доступними для людей з інвалідністю. УВКБ ООН допомагає фінансувати необхідні покращення, а також надає пріоритет людям з інвалідністю в програмах видачі багатоцільової грошової допомоги.

Оскільки тижні перетворюються на місяці, а дзвінки продовжують надходити, вага такої роботи величезна.

«Те, чим займається Тетяна та її команда, дуже важливо», – каже Юлія Малігонова, яка працює в Державній Службі з надзвичайних ситуацій України і регулярно спілкується з Тетяною. «[Вона] ставиться до кожної справи дуже особисто, вона піклується про кожну людину, яка звертається до неї за допомогою. Це дуже важко емоційно».

Тетяна визнає, що така робота відбивається на ній, але описує це як відповідальність, від якої не може відмовитися. «У мене не так багато сил», — каже вона. «Але я просто не можу стояти осторонь, якщо знаю, що можу допомогти.

«У мене на душі спокій, бо я знаю, що ніхто з тисяч людей, які звернулися до мене, не залишився позаду, – усі отримали підтримку».

Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter