Поки родини біжать на захід, щоб врятуватися від війни, Римма Митрак придумала план і за кілька днів за допомогою сусідів відкрила притулок для 80 осіб.
Римма Митрак, 35 років, керує гуртожитком, який вона облаштувала для внутрішньо переміщених українців. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Наприкінці лютого, коли Римма Митрак побачила повідомлення про те, що сім’ї тікають від важких боїв в інших частинах України та їдуть на захід у пошуках безпеки, вона вирішила діяти.
35-річна колишня перукарка з особистого досвіду знає, наскільки важливою є безпека для тих, кому більше нікуди піти.
«Я сама з дитячого будинку, тому я відчувала, що повинна зробити все можливе, щоб допомогти людям, які, як і я багато років тому, потребували підтримки», — пояснила вона.
Митрак вирішила відкрити притулок для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) у своєму селі Великий Березний, недалеко від західного кордону України зі Словаччиною. Не маючи власного майна, вона поділилася своєю ідеєю в соціальних мережах, і за кілька днів село згуртувалося, щоб перетворити невикористане сховище в гуртожиток на 80 осіб.
«Я написала у Фейсбуці про свої плани відкрити гуртожиток. Через чотири дні ми вже змогли почати приймати людей», – каже вона.
Так як меблів було не багато, Риммі довелося проявити креативність, щоб підготувати заклад до прийому перших гостей. «У цій кімнаті, наприклад, ми зробили ліжка з офісних столів. Ми використали всі ресурси, які були під рукою».
Ще одна невелика кімната біля довгого коридору будівлі має три комплекти двоярусних ліжок, а також є спільна кухня, обладнана подарованою технікою, і їдальня з десятками стільців, розставлених біля довгих столів.
Митрак допомагають її чоловік Руслан – колишній військовий капелан – та група охочих волонтерів, кількість яких зросла після того, як почали приїжджати перші сім’ї.
«Спочатку було 15 волонтерів, усі прагнули допомогти», – розповідає Митрак. «І ті перші вимушені переселенці, які прийшли сюди, теж почали займатися волонтерством».
Щоб керувати роботою, пов’язаною з прийомом, годуванням та доглядом за такою кількістю людей, Римма, її чоловік і двоє дітей переїхали в кімнату в гуртожитку, яка одночасно є її офісом. Деякі з тих, хто прибув, лише залишаються на ніч, але багато хто залишився на довший термін.
Віктор Настич, один з мешканців гуртожитка у Великому Березному, на заході України. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Польова радниця УВКБ ООН в Україні Надія Ваховська (у центрі) зустрічається з Риммою та Віктором під час візиту до гуртожитку. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Римма сидить за одним із обідніх столів у переобладнаному колишньому складському приміщенні. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Римма та волонтерка допомагають організувати обід у загальній їдальні гуртожитку. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Одна зі спалень в гуртожитку, яка може вмістити до 80 осіб за ніч. © УВКБ ООН/Вікторія Андрієвська
Серед них Віктор Настич, який прибув із дружиною та донькою після втечі з дому в Броварах, східному передмісті Києва, і був вдячний за пропозицію проживання та теплу їжу.
«Я вважаю, що має бути встановлений пам’ятник на честь Римми», – каже Віктор. «У неї немає ні майна, ні будинку. Вона все робить для людей. Вона йде до сільської ради і просить допомоги. Багато людей її знають і намагаються допомогти».
За оцінками, в Україні зараз переміщено близько 7,1 мільйона людей, УВКБ ООН, Агентство ООН у справах біженців підтримує розширення та створення центрів прийому, а також надає предмети першої допомоги та інші форми підтримки тим, хто цього потребує. Наразі УВКБ ООН підтримало розширення понад 70 центрів прийому по всій країні, кожен з яких може прийняти близько 250 ВПО.
У рамках цих ширших зусиль Агентство надало гуртожитку у Великому Березному теплі ковдри, щоб допомогти мешканцям зігрітися, оскільки нічні температури опускаються майже до нуля.
“Кожна хвилина – стрес”
До складу команди, яка доставляла ковдри та зустрічалася з мешканцями, щоб оцінити їхні потреби, входила Надія Ваховська, яка нещодавно приєдналася до УВКБ ООН в Україні та з особистого досвіду знає, що означає тікати з дому.
«У 2014 році в Луганську, звідки я родом, були важкі бої. Ми з чоловіком зібрали невелику сумку і пішли, сподіваючись, що повернемося лише через кілька тижнів. Але ми так і не повернулися», – пояснює Ваховська.
Вона разом із чоловіком кілька разів переїжджала, перш ніж оселитися в Бучі, невеликому містечку за 30 кілометрів від Києва, яке останніми днями було в центрі уваги всього світу через жахливі зображення тіл людей, що лежать на вулицях. Раніше місто було притулком для інших переселенців зі Сходу України в 2014 та 2015 роках, які скористалися перевагами дешевшого проживання та близькості до можливостей працевлаштування столиці.
Коли Буча вперше потрапила під потужне бомбардування на початку нинішнього конфлікту, Ваховська була змушена знову тікати, коли їхній будинок був сильно пошкоджений. Тепер вона сподівається використати свій досвід, щоб вперше допомогти іншим, які страждають від переміщення.
«Знаючи, що таке бути переміщеною особою, я тепер можу запропонувати підтримку та поради іншим людям», – каже Ваховська. «Ми подолали наслідки першого переміщення. Це дає нам надію, що ми зможемо впоратися і з другим переміщенням. Але, незважаючи на цей досвід і знання, це дуже важко і боляче. Кожна хвилина – стрес».
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
