Тамара Максимівна Інжутова народилася в 1951 році в Луганську. Майже все своє життя вона провела у рідному місті зі своєю чудовою і міцною родиною. Вона була ангелом-хранителем свого дому. Тамара Максимівна та її чоловік Віталій Олексійович виховали та дали хорошу освіту своїй доньці. Сім’я завжди дотримувалась гасла «Разом ми можемо все: нам слід лише багато працювати і не лінуватися».
Понад 40 років Тамара Максимівна працювала інженером на великому підприємстві в Луганську. Вона на тільки знала майже кожного працівника – люди завжди зверталися до неї, щоб поговорити та порадитись на професійні теми. Окрім сильного математичного мислення вона також має унікальний дар емпатії. Всі ці роки Тамара Максимівна підтримувала робочий рух для захисту прав робітників на підприємстві.
Виховуючи дитину, Тамара Максимівна оволоділа кравецькими навичками. Вона хотіла зшити доньці цікавий одяг і поділитися з нею цими навичками.
У 2014 році сім’ї довелося терміново покинути рідне місто, оскільки перебування там стало небезпечним. Задовго до цього Тамара Максимівна почула про затишне та зелене містечко Ірпінь поблизу Києва. Вони думали, що виїжджають із Луганська на декілька тижнів чи максимум на кілька місяців. Тож вони взяли лише свої документи та літній одяг та основні предмети вжитку. Лише з часом вони зрозуміли, що помилялись. А згодом їхня дочка знайшла роботу в іншому місті.
Спочатку пані Інжутова відчувала ніяковість сказати сусідам, що вона є внутрішньо переміщеною особою. У неї не було друзів. Усе її соціальне життя залишилось у рідному Луганську. Тамара Максимівна сумувала за друзями та колегами і часто плакала. Одного разу сусідка запросила її на зустріч із ВПО, яку організувала місцева громадська організація “Фонд добрих справ”. Нарешті, Тамара Максимівна та її чоловік відчули себе залученими у діяльність громади та потрібними. Спочатку родини ВПО проводили зустрічі у парках, а потім у бібліотеках. У грудні 2015 року УВКБ ООН підтримало створення спеціального громадського центру для ВПО. Це стало важливим кроком у житті пані Інжутової в Ірпіні.
Тамара Максимівна стала активною волонтеркою в новому центрі, допомагаючи організовувати заняття та заходи для дітей. Вона відкрила в собі кулінарний талант і почала готувати на заходах. Восени та взимку пані Інжутова спільно з іншими жінками ВПО похилого віку розпочала уроки з швейної майстерності.
«Фонд добрих справ» отримав благодійну підтримку від волонтерів на придбання швейних машин. Потім люди почали приносити тканини та матеріали. Це дозволяло шити сумки та робити новорічні іграшки та аксесуари. Жінки похилого віку продавали свою продукцію. Отримані гроші йшли на придбання фарб та альбомів для занять дитячим малюванням у громадському центрі.
2020 рік приніс нові виклики родині пані Інжутової. Під час пандемії сім’я опинилася у повній ізоляції, без особистого спілкування та жодної можливості активного життя. Вони почали втрачати відчуття, що їх потребують діти ВПО та інші люди похилого віку. До того Тамара Максимівна була дуже активною. Саме вона приймала в громадському центрі ВПО Посла Доброї Волі ООН пані Гелену Крістенсен у 2017 році, координаторку системи ООН пані Оснат Лубрані та представника УВКБ ООН в Україні пана Пабло Матеу. Більше того, нове нещастя постукало у двері. Це був інсульт у чоловіка та діагноз – рак.
Про новий вірус вони почули по телевізору. Це дуже їх злякало, вони не виходили на вулицю, боялися викидати сміття, збираючи його на балконі. Але найгірше було бути в ізоляції наодинці. Крім того, на початку карантину катастрофічно не вистачало масок та дезінфікуючих засобів. Доступні варіанти були дорогими. Переселенці похилого віку та вразливі сім’ї не могли собі дозволити купувати одноразові маски. Щоб допомогти таким людям, Тамара Максимівна та інші переселенці похилого віку з громадського центру почали шити креативні маски для дітей та дорослих. Волонтери приносили тканини, а жінки використовували їх для шиття та розповсюджували серед тих, хто цього потребував.
Волонтери громадського центру розпочали програму розподілу їжі для людей похилого віку, щоб підтримати їх у важкі часи та допомогти їм вижити під час карантину, тоді як Тамара Максимівна надавала їм маски. Водночас вона старанно піклувалася про свого чоловіка, який є маломобільним.
У Тамари Максимівни багато мрій. Вона мріє, що пандемія COVID-19 незабаром закінчиться, громадський центр ВПО наповниться дитячими голосами та щирими розмовами людей похилого віку. Вона мріє, що життя принесе нові знайомства. Можливо, одного разу вона зустрінеться з Верховним комісаром ООН у справах біженців або послами доброї волі УВКБ ООН. І вона сподівається, що її сім’я буде жити разом. На сьомий рік вимушеного переміщення життєво важливого значення мають довготривалі рішення для ВПО та їх успішна інтеграція.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
