Будинок родини Ігнатенків в Станиці Луганській був повністю зруйнований внаслідок обстрілів і згодом реконструйований Норвежською Радою у справах біженців (NRC) за фінансової підтримки УВКБ ООН. Загалом у 2018 році УВКБ ООН реконструювало 692 будівлі.
© Nina dreams of future without war. She believes in it. Nevertheless, the feeling of anxiety does not leave her. Photo: Anastasiya Karpilyanskaya/NRC
Ніна Ігнатенко, 36-річна мешканка прифронтової Станиці Луганської, не може стримати сліз, згадуючи найжахливішу подію свого життя – день, коли її родина втратила рідний дім.
До початку збройного конфлікту на Сході України, чоловік Ніни, 36-річний Всеволод, працював на заводі в сусідньому Луганську. Їхній син Кирило, якому зараз 18 років, навчався в місцевій школі. Ніна працювала в лісовому господарстві. Родина також займалася теплицями, як і більшість мешканців цього селища.
Війна за вікном
У травні 2014 року на території Станиці Луганської розгорнулися бойові дії. Авіаудари, артилерійські обстріли та міни стали моторошною реальністю для родини.
«Перші снаряди падали на відстані 30 метрів від нашого будинку. Сусідка загинула просто на очах мого сина. Її вбило уламком», − згадує Ніна.
Проте вони не наважилися виїхати, навіть коли селище охопило полум’ям. Якимось чином вони стійко преносили все те жахіття. Ховалися в невеличкому сарайчику, ночували в сусідському підвалі, бо не мали власного.
Життя без даху
15 лютого 2015 року – день, коли оголосили припинення вогню – став найтрагічнішим для родини. Того дня вони втратили свій дім на тлі нічних боїв.
«Ми були в гостях у родичів неподалік від нашого будинку. Розпочався артилерійський обстріл, тому вирішили зачекати та не поспішати додому. Коли обстріл припинився, виявилося, що нам нікуди повертатися», − говорить Ніна зі сльозами на очах.
Два величезні снаряди зруйнували будинок. Один із них влучив просто в дитячу кімнату. Родина втратила геть усе, відчуваючи безнадійність, порожнечу та невизначеність.
«Єдине, що втішало нас – усі наші родичі та друзі були живі», − говорить Ніна.
Після руйнації будинку, родина переїхала до матері Ніни, до Луганська, на той час уже непідконтрольного українській владі.
«Ми не жили в Станиці Луганській майже три роки. Час від часу ми відвідували руїни нашого будинку, бо тужили за рідними стінами», − зазначає Ніна.
Будуючи новий будинок
За порадою друзів Ніна звернулася до Норвезької ради у справах біженців (NRC), партнера УВКБ ООН, за допомогою, а навесні 2018 року розпочалося будівництво нового будинку в Станиці Луганській.
«Ми власноруч прибирали залишки старого будинку, щоб побудувати новий», − говорить Ніна.
Завдяки друзям та родичам родина змогла це зробити якомога швидше, оскільки на той час NRC уже доставила будівельні матеріали.
Та Ніна розуміла, що самі вони не впораються з таким складним заданням як будівництво нового будинку. Також вони були обмежені в часі.
«Було важко знайти будівельників. Їх не так багато в селищі, а ті, які працювали на той час, уже мали по 5-6 будинків для відновлення та не поспішали приймати нові пропозиції. Нарешті, ми знайшли декого. Будівельники заливали фундамент, зводили стіни та будували дах; усі інші внутрішні та зовнішні роботи ми виконували самостійно. Будівельні матеріали нам надали в повному обсязі. Проте важко було залишатися в межах виділеного нам бюджету, адже ціни постійно зростали», − підкреслює Ніна.
Родина заселилася в новий будинок на початку грудня 2018 року, через шість місяців від початку будівництва.
«Люди, які дійсно хочуть та потребують чогось, докладуть усіх зусиль для досягнення їхньої мети. Ми спілкувалися з іншими мешканцями, які також відновлювали свої будинки за підтримки NRC, спостерігали за будівельними роботами один одного та ділилися нашими успіхами», − посміхається Ніна.
Ще так багато треба зробити
Незважаючи на те, що будинок відновлено, та наразі родина живе в ньому, ще багато чого треба зробити. У будинку практично немає меблів та побутової техніки – усе було знищено тієї жахливої ночі в 2015 році.
«Проект повного відновлення житла передбачає будівництво абсолютно нового будинку – так званої «коробки» − який, звичайно, ще потребує внутрішньої обробки, оснащення меблями та технікою. На жаль, це не є частиною діяльності проекту», − пояснює координатор проекту «Житло» Норвезької ради у справах біженців Михайло Кислинський.
Життя продовжується
Зараз стало спокійніше в селищі, хоча місцеві й до сих пір майже щодня чують звуки пострілів та вибухів мін. До того ж, Ніна хвилюється, що так звана «лінія зіткнення» між підконтрольною та непідконтрольною територією розділяє її родину. Батьки, родичі та деякі близькі друзі Ніни та Всевлода живуть у непідконтрольному Уряду України Луганську.
Ніна мріє про майбутнє без війни. Вона вірить у це. Проте почуття тривоги все ще переслідує її.
«Я не хочу, щоб мій син постійно жив у страху. Хочу, щоб він мав можливість створити власну родину та виховувати своїх дітей в мирі. А дочекатися та побачити моїх майбутніх онуків – це те, чого я прагну найбільше», − говорить Ніна.
Родина Ігнатенко отримала допомогу від Норвезької ради у справах біженців за фінансової підтримки Агентства ООН у справах біженців.
У 2018 році в рамках співпраці з Агентством ООН у справах біженців, NRC повністю відновила 23 зруйновані будинки на Сході України, 18 з яких знаходяться в Станично-Луганському районі. Крім того, NRC також відремонтувала ще 333 будинки, які отримали легкі, середні або тяжкі пошкодження.
Загалом у 2018 році УВКБ ООН реконструювало 692 будівлі.
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
