Подорожуючи, щоб отримати свої пенсії, жителі похилого віку наражаються на небезпеку обстрілів і мін та стоять у довгих чергах.
Жителі віддалених сіл на сході України у черзі на реєстрацію та отримання пенсій у м. Волноваха.
Світлана Шуко десятиліттями працювала на місцевій вугільній електростанції, заробляючи свою довгоочікувану пенсію.
Тепер, коли збройний конфлікт розділив Україну, минуло вже вісім місяців з того часу, як 78-річна жінка востаннє отримувала гроші.
Хворій на рак пенсіонерці, яка майже не в змозі виходити з дому в розбитому війною селі Старогнатівка, вдається вижити лише завдяки своїм сусідам і ГО «Проліска».
«Коли мій чоловік ще був живий, я ніколи нічого не боялася», – каже Світлана, закутуючись у ковдру. Обстріли спустошують цей район з 2014 року і вночі є настільки інтенсивними, що пані Світлана прокидається. «Тепер я переживаю, що, якщо мені доведеться ховатися на підлозі, я більше вже не зможу підвестися».
“Мені дуже важко триматися.”
Для отримання пенсії пані Світлана повинна кожні три місяці відвідувати установу в місті, щоб підтвердити свою особу та пройти державну процедуру перевірки як внутрішньо переміщена особа (ВПО).
Вона та її чоловік переїхали в Старогнатівку понад 20 років тому, але так і не зареєстрували своє місце проживання. В результаті, місцеве відділення Пенсійного фонду вважає її внутрішньо переміщеною особою.
Для пані Світлани поїздка до Пенсійного фонду є важким випробуванням через її погане здоров’я, тому вона уникає перевантажених автобусів, які їздять лише раз на день, і викликає таксі. «Я їжджу на задньому сидінні, опираючись на подушки. Мені дуже важко триматися».
Таксі коштує 800 гривень (30 дол. США) в обидва боки. Що, не враховуючи ліки та витрати на проживання, залишає пані Світлані невелику пенсію в розмірі 1700 гривень (64 дол. США), якщо вона взагалі зможе її забрати.
Пані Світлана – одна з майже мільйона ВПО похилого віку на сході України, яким доводиться поневірятися задля отримання своїх пенсій. Багато з них вже занадто слабкі чи ізольовані, і не можуть їздити на перевірку. А ті, хто, все ж, у змозі поїхати, проходить через небезпеку обстрілів, мін і довгих черг у морозну погоду.
На КПВВ «Новотроїцьке», де цивільні особи переходять на підконтрольну уряду територію, декілька жінок похилого віку стоять, тремтячи від холоду, в снігу. Вони сподіваються отримати свої пенсії.
«Я не отримую пенсію з січня, – каже пані Неля, 70 років, з міста Докучаєвськ. «Раніше я працювала на кар’єрі неподалік. Тепер я не розумію, чому я не можу отримати свої гроші. Я вже дві години провела на цьому КПВВ».
Пан Савік, 74 роки, з Донецька, вже два дні чекає на зустріч з працівниками відділення Пенсійного фонду м. Волноваха. Минулої ночі він спав у наметі з підігрівом на вокзалі, щоб зберегти своє місце у черзі. «Я цього не розумію, – каже він. – Ми заробили свої пенсії».
Пенсіонери у черзі, щоб забрати свої пенсії з державного банку у м. Волноваха.
Багатьом людям доводиться проводити нестерпно довгі години в очікуванні пенсії.
Люди похилого віку переходять через КПВВ «Новотроїцьке», щоб забрати свої пенсії.
Пані Неля (зліва) провела дві години в очікуванні біля цього мобільного банку.
Пані Світлана Шуко ледве може встати з ліжка. Отримання пенсії – справжнє випробування для неї.
Світлини з дому пані Світлани, розташованого на невеличкому пагорбі з видом на місто.
Пані Світлані важко їздити за пенсією через проблеми зі здоров’ям.
“Я цього не розумію. Ми заробили свої пенсії.”
Пані Світлана смертельно хвора, а її діти після початку конфлікту втекли до Росії. Вона серед тих, хто покладається на ГО «Проліска» – партнера УВКБ ООН. Працівники організації допомагають їй отримувати медичний догляд, опалювати оселю, готувати, прибирати та швидко проходити процедуру у відділенні Пенсійного фонду, щоб їй не доводилося проводити години у болісному очікуванні. У минулому році ГО «Проліска» з іншими партнерами допомогли УВКБ ООН надати допомогу на зиму 60 000 особам.
Незважаючи на це, життя залишається складним для ВПО похилого віку в Україні.
Будинок пані Світлани розташований на невеликому пагорбі з видом на місто. Через сніг або сильний дощ подорож може стати неможливою.
«У суху погоду автомобіль доїжджає до мого додому, – каже пані Світлана. – Коли погода погана, ми просто не можемо виїхати. Два тижні тому, коли я впала і зламала руку, карета швидкої допомоги застрягла у снігу. Лікарям довелося йти пішки.
Хоча обстріли наповнюють Світлану страхом, і вона вже переживає щодо наступного місяця – коли їй доведеться поновлювати реєстрацію та відправитися на черговий виснажливий курс хіміотерапії – саме смерть її чоловіка два роки тому залишається найбільшим тягарем для неї.
«Ми були одружені 56 років. Зустрілися у Донецьку, коли запускали перший супутник у космос. Я вийшла на вулицю, а він запитав мене, куди я йду. Отже, ми пішли до парку, щоб подивитися на маленьке коло у небі. Раніше там було тихо і спокійно.
«Я ніколи не зможу замінити його», – зітхає вона.
Читати цю історію на глобальному сайті УВКБ ООН (англійською мовою)
Поділитися на Facebook Поділитися на Twitter
